Із телефоном не розлучаюсь, бо на іншому кінці зв’язку хлопець в окупованій Старобогданівці чи родина, яка не може виїхати з-під обстрілів, та багато іншого болю. Це не дає мені спати, коли навіть без сил… Я думками цілодобово лише там, де біль. 

Я не спілкуюсь зі своїми рідними, друзями – зараз це короткі та дуже рідкісні розмови. Мої діти змушені самі про себе піклуватись і періодично нагадувати мені про поїсти. Зараз життя інших – важливіше, ніж власне. 

Я знайшла своє місце в цій війні….

Довго не наважувалась розповісти про історію моєї війни. І вирішила, що це буде саме так, із моїх вуст, без редагування. Такі собі мемуари-лайф. 

Не помітити прогнозів експертів і теревенів політичних ток-шоу було неможливо. З осені всі довкола збирали тривожну валізку, емоції згущувались. 

Чому я вирішила рухатись за кордон? Це не було виважене рішення для мене. Навпаки – це була емоційна, панічна й незважена дія. Єдине, я чітко розуміла, що наражаю на небезпеку своє оточення. Якщо доведеться екстремально евакуюватись, то зі мною буде складно, бо я на колясці, і в разі найгіршого розвитку подій наражаю на небезпеку тих, хто мене буде змушений рятувати. 

Напередодні 24 лютого моє життя нарешті стало більш-менш стабільним. Рік, як переїхала в Київ, знайшла роботу своєї мрії, майже закінчила ремонт у власній новій квартирі. І переночувавши, нарешті, у своєму новому домі дві ночі,  я піднялася з ліжка незвично рано – мене розбудила війна. 

24 лютого о 5:10 ми з донькою прокинулись від вибухів. 

У цей день я планувала йти на роботу. Напередодні розрахувалась із майстрами за ремонт квартири й залишилась без копійки – не мала ніяких заощаджень у разі форс-мажору. Ми зіскочили з ліжка, прислухаючись до гучних звуків за вікном. А там – хаос. Люди вибігали з під’їздів, роздягнені, у піжамах і халатах, сідали в автівки і їхали… У цей час я мала кілька дзвінків і смс від друзів – усі просили найти безпечне місце й ховатись. Я розбудила свою сестру, яка з родиною проживає на околиці Києва. Вони спали й нічого не чули. Ми з донькою одягнулись і вирішили рухатись до них. Через хвилин 20, як все почалося, ми вже сиділи в машині, не взявши нічого, крім документів, і почали рухатись у напрямку Одеської траси. Дорога до будинку моєї сестри займає близько 15 хвилин, але того ранку я їхала дві години. У місті був повний безлад, щось схоже на кадри з фільмів про апокаліпсис. Чутно вибухи, у небі літали винищувачі, у повітрі – паніка, страх. Жах! Я не розуміла, що мені робити, що відбувається, де безпека? Але рухалась до своїх рідних і сподівалася на допомогу. 

У будинку моєї сестри ми просиділи до вечора, намагаючись зібратись із думками, заспокоїтись і вирішити, що робити далі. Зараз пишу про все, і мене починає знову трясти. З одного боку нашого місця перебування атакували Васильків, а з іншого – Гостомель. Ми це все чули. Гул винищувачів у небі додавав страху. Близько 20:00 години ухвалили рішення рухатись із Києва. Моя сестра з родиною виїхали до друзів на захід України, а я поїхала в Кіровоградську область, бо там був мій син. 

Зазвичай така дорога займає максимум три години із зупинками на каву. Та цього разу ми їхали десять годин. Дорогою палали Біла Церква, Умань. Блокпости. Дуже перевантажений трафік. Бачили військову техніку, військових. Страшно було навіть від звуку мотора нашої автівки. Уночі ми приїхали до друзів у місто Гайворон, забрали сина й зупинились у них на три дні. Нічого не планували, не спали, ховались періодично у звичайному льосі. І коли на третій день від початку війни пропав зв’язок із Пчолкіними, які мешкали в Бучі, я зрозуміла, що все дуже серйозно –  треба рухатись за кордон. 

Два дні я й діти добирались до кордону, оминаючи Вінницю, бо там також були атаки. Ночували в музичній школі в Коломиї, потім перетнувши кордон зі Словаччиною, ми зупинились на ніч у прихистку якоїсь церкви. Далі помандрували до Варшави. Там нам надали місце для ночівлі, і я вперше за весь час змогла роздягнутись та прийняти душ. І мене «порвало». Новини з України нагнітали паніку. Моя особиста ситуація не мала ніяких перспектив: я – «каліка», з двома дітьми, без коштів, в іншій країні, дома війна. Де я? Що робити та куди рухатись? Я не розуміла! У цьому відчаї зателефонувала Ані Останковій, ми з нею колеги, лідери ГАР. Подруга саме перебувала в Польщі, куди разом із сином евакуювались із Харкова. Аня організувала нам тимчасовий прихисток у містечку Наленчув біля Любліна, і я з дітьми поїхали в це місце. Ми пробули там десять днів. Емоційний стан у мене був жахливий. Я була зовсім неспроможна оцінити ситуацію та щось планувати. Мене «накрили» всі актуальні синдроми «врятованих», «відкладеного життя» та інше за списком. Мої діти були в не менш жахливому стані. Ми зіткнулись із ситуацією, у якій ніхто не міг нам допомогти, бо всі близькі та рідні були в однакових обставинах і всі піклувались про свої родини, а ми – одні. Одні й без нічого, із купою проблем: усі наші речі – лиш те, у що одягнені в той момент, у  дитини, мабуть від стресу, запалення очей, – та то все вже здається дрібницями, бо ми все ж таки в безпечному місці та є можливість отримати допомогу. А тому лірику «врятованої» омину…

Мої ГАРівці в цей час розвернули роботу з допомоги людям з травмами спинного мозку. На той момент я взагалі не могла долучитись – була в стресі й не спроможна навіть дати ради собі. Зовсім випадково побачила пост у ФБ уповноваженої у справах людей з інвалідністю в Німеччині. А на часі було питання, як і куди евакуювати людей з травмами спинного мозку. Я написала особисте повідомлення, і мене сконтактували з менеджером організації осіб із параплегією в Німеччині Феліксом. Він і запропонував квартиру у Франкфурті на Майні. Так я й опинилась у Німеччині. 

Мій життєвий досвід екстремальних ситуацій дуже насичений, але зараз емоційний заряд переживати такі події скінчився. Мені довелося важко «збирати» себе докупи. Завдяки ГАРу і включенню в діяльність організації я змогла трохи прийти до тями. Паралельно долучилася в координацію проєкту з евакуації людей із травмами спинного мозку з України, який організувала Німецька організація параплегиків у партнерстві з кращими європейськими організаціями, що профілюються на проблемі травм спинного мозку. І тепер статистика мого життя рахується кількістю врятованих людей, а саме людей з травмами спинного мозку, які під час війни найбільш вразливі: на колясці далеко не втечеш від бомб, а без елементарних засобів для життя є загроза не вижити в обставинах війни. 

Марія з лідерами ГАР

Моє місце зараз між небом і землею. Війна там, де я є. І навіть якщо я там, де розташовані центральні офіси європейських банків, фондових бірж і інших установ всесвітнього значення, мрію лише про дім і про повернення в Україну – у мій улюблений Київ, у мою нову квартиру, до моїх друзів, рідних і до моєї роботи мрії. Життя зупинилось: мій дім – Україна, і мій дім руйнують. Але не зруйнують мене. 

Вдячна  людям, які в моєму житті завжди поруч, а особливо зараз. Дякую за підтримку і за розуміння, чому не відповідаю на дзвінки чи ігнорую повідомлення. Не на часі вести світські бесіди – зараз тільки гострі питання в ефірі. Люблю й обіймаю всіх, хто мене відчув. Бережіть себе.

Усе буде Україна!