Історії

Через повномасштабну війну життя тисяч українців докорінно змінилося. Перед ними постали виклики, до яких неможливо підготуватися заздалегідь. Одним із таких викликів є важке поранення та подальше життя з інвалідністю. Проте шлях відновлення — це не лише медичні процедури, а й переосмислення ідентичності й пошук нових життєвих цілей. Історія військового Дмитра Пироженка є прикладом того, як фахова підтримка та незламна воля допомагають будувати майбутнє навіть після найскладніших травм.

Сучасне українське місто сьогодні — це простір контрастів, де нові стандарти часто впираються у спадок совєцької та досовєцької забудови. Високі бордюри, круті сходи підземних переходів та вузькі двері публічних приміщень залишаються реальністю, яка щодня обмежує тисячі людей: від батьків із дитячими візочками до ветеранів, що повертаються додому після поранень. Проте бар’єри — це не вирок архітектури, а лише наслідок застарілих рішень, які вже починають поступатися місцем новій філософії міського планування.

Тетяна Довженко проживає в місті П’ятихатки, що на Дніпропетровщині. За освітою — педагог, психолог. П’ять років тому потрапила в ДТП, унаслідок чого зазнала травми спинного мозку, 9–10 грудний відділ хребта. «Навчалася як і до травми, так і після. Закінчила магістратуру. Зараз працюю. Маю таку розрядку», — розповідає про себе дівчина.

І Валентина, і Віталій мають травму спинного мозку та пересуваються на кріслі колісному. Віталій, родом із Донеччини, активний громадський діяч, заснував у рідному містечку організацію для людей з інвалідністю, спортсмен. Валентина з Київщини, любить творчість у всіх її проявах і домашній затишок.