Грубова Софія

Інвалідність отримала в дев’ять років в наслідок інсульту.

Софія, поділись, будь ласка, своєю історією.

Після травми я дуже довго була в реанімації, в лікарнях, тому не дуже розуміла, що відбулось. Я навіть не усвідомлювала, що ніг не відчуваю. Лежала й розмірковувала, що ж я так довго не підіймаюсь, як же я додому піду. Не пам’ятаю, щоб хтось вів зі мною розмови про інвалідність і про те, що я не буду ходити. Якось я звичайно сприйняла цю інформацію. Мене підтримували батьки, навіть з’явились друзі. В школі в мене чомусь тусовки не було, а після травми я перейшла на домашнє навчання і ми почали спілкуватися зі своїми однокласниками. Я не знаю, що в них відбувалось у школі, але до мене всі ставилися добре.

Дитина, мабуть, не так, як доросла людина сприймає такий стан. Як з віком змінювалось твоє ставлення до інвалідності?

Я була активною дитиною: гаражі, дерева, паркани, розбиті коліна, тому я не мала бажання бачити ті місця, в яких колись бігала. Мені було боляче усвідомлювати неможливість знову так діяти. Знаю, що батькам було важко все це сприйняти, адже в лікарні здається в мене був не один інсульт, легені відмовляли, щось там лікарі добре накосячили. Тож батьки довго опікувалися мною та я дійсно потребувала цього. Я тільки нещодавно почала вести активне соціальне життя. Зараз стажуюся в банку, веду їхні соціальні мережі, пишу для сайту. Так, мені потрібні гроші, але мені й подобається писати. До того ж навчаюсь в Київському Гештальт Університеті. В мене вже є диплом психологині, але я продовжую навчання в тому напрямку, яке зараз мене найбільше приваблює.

Які в тебе враження від школи активної реабілітації для дівчат?

Ти знаєш, я сьогодні усвідомила, що я тут кайфую, як колись давно, в першому таборі, де познайомилась з Уляною. Тут дуже гарні тренери, волонтери, лектори, учасниці. Я їх всіх люблю. У нас класна атмосфера, я бачу наполегливість дівчат і мене це надихає, не дає зупинятися та опускати руки. Я теж намагаюсь допомагати іншим, щось порадити. В таборі дуже екологічне і комфортне спілкування.

Я так розумію, ти плануєш продовжити розвиватись в психології.

Так, психологія — така сфера, в якій потрібно багато навчатись, щоб мати неабиякий власний досвід для допомоги іншим. Наразі я не можу собі дозволити постійно консультувати, бо не хочу зашкодити людям. Я маю бути чесною перш за все перед собою.

Як ти вважаєш, на що потрібно звернути увагу суспільству?

По-перше, всі ми люди. Не варто вживати принизливу термінологію: інвалід, людина з обмеженими можливостями. Хтось їздить на самокаті, хтось на машині, хтось ходить ніжками, а я пересуваюсь на колесах. Це нормально. Це не моя проблема, що я не можу потрапити в якийсь заклад, це проблема того закладу. До речі, в 2019 році. Потрібно створювати умови. Я так само, як і інші люди хочу витратити свої гроші, щось купити, провести час з друзями. Але в моїй голові одразу виникає мапа і я оцінюю місцевість, аналізую, куди я зможу потрапити. Я хочу, щоб люди бачили, я не сиджу біля метро чи на площі і не жебракую. Я звичайна людина зі своїми потребами та інтересами, моя коляска мене не обмежує.