Група Активної Реабілітації

#«Ввечері 24 лютого я зробила жетони-смертники рідним», — історія евакуації Каті Бурич

Катя Бурич понад 9 років волонтерить в ГАР. У 2015 році на одному з таборів вона познайомилися з майбутнім чоловіком, а сьогодні вони виховують двох синів — Святослава і Микиту. До війни Катя з родиною жила в Ірпені. А зараз її життя, як і всіх українців, поділилось на ДО та ПІСЛЯ.

Життя ДО: Катя з чоловіком та дітьми

23 лютого чоловік подзвонив мені і сказав, що завтра буде війна. Його знайомі запевнили у цьому, але я не повірила і засміялась. А вже наступного дня прокинулась від дзвінка куми, яка сказала, що їх у Дніпрі бомблять. Чесно кажучи, я до останнього не вірила, що у ХХІ столітті, коли існують розвинені технології і дипломатія, можлива війна… 

24 лютого ми з родиною хутко прокинулись. Зранку чоловік поїхав на роботу, а я  залишилась вдома з дітьми. Протягом дня збирала документи, медикаменти, снеки, докупила підгузки молодшому сину. Було дуже страшно за дітей, хоча паніки не було. Просто чекала на чоловіка. Ми думали про евакуацію, але у перший день прийняли рішення не їхати, бо не розуміли, в якому регіоні безпечно. 

Найстрашніший момент настав ввечері, коли я заклеїла вікна і зробила жетони-смертники рідним. Усім вдягла на шию записки, де були дані про нас і найближчих родичів, адреса проживання, контакти на випадок найгіршого сценарію. 

Як говорила з дітьми про війну?

З першого дня війни мій товариш, боєць АТО, сказав, щоб ми збирали дітей і їхали до нього в село. Але через страх дороги просиділи вдома у ванній два дні. Діти капризували, тому що їм хотілось звичайного життя. Гуляти на вулиці, дивитися мультики… 

Сини чули літаки і вибухи, тому я сказала їм, що не можна підходити до вікон і пояснила чому. Також відверто розповіла, що можливо нам доведеться виїхати з дому. За три дні після початку війни була важка ніч, тому що російські окупанти кинули снаряд в ірпінський міст і зруйнували його. Він якраз був неподалік від нашого будинку. Ми прокинулись вранці вигуляти собаку, почули знову вибухи і сказали один одному, що маємо їхати, аби вберегти життя дітей.

Життя ПІСЛЯ: облаштована ванна для дітей на час війниПро від’їзд з Ірпеня 

З чоловіком вирішили евакуюватися разом із сусідами, бо наодинці було страшно. Зібралися за 10 хвилин, взяли максимум теплих речей для дітей, їжу, медикаменти, дві іграшки. Їхати на авто було дуже страшно, особливо, коли виїжджали на міст.  

Дуже моторошно було, коли нам написали знайомі, що від місця, де ми проїхали, був обстріл. Я розумію, якщо ми вдома почали хапати більше речей, можливо, нас вже не було. Тому не жалкую, що фактично поїхали ні з чим.

Нашим першим пунктом призначення був Хмельник, де мій кум забронював місце. Два дня ми там відходили від пережитого стресу. Далі вирушили до дідуся і бабусі мого товариша, на Тернопільщину. Близько тижня прожили там, але вирішили їхати далі, бо житло було недоступне для Артема, мого чоловіка. Також там був дуже поганий зв’язок, а мені для роботи в ГАР потрібен був, як мінімум, Інтернет.

Про волонтерство під час війни 

Нашою останньою точкою призначення було село в Івано-Франківській області. Там проживає друг мого чоловіка Ігор Кіпещук. Він прийняв нас у свій дім та надав мені комп’ютер. Ми, у свою чергу, допомагаємо його бабусі. Будинок доступний, тобто повністю пристосований для життя людини, яка пересувається за допомогою крісла колісного — що для нашої родини є ключовим. 

З початком війни лідери ГО “Група активної реабілітації” (ГАР) створили координаційний центр, де люди з травмою спинного мозку можуть заповнити анкету. Ми забезпечуємо цю категорію людей з інвалідністю переважно засобами при інконтиненції, аби зменшити негативні наслідки та гуманітарну катастрофу. Наша команда обробила вже понад 400 запитів! Відштовхуючись від потреб людей, ми спрямовуємо гуманітарну допомогу. Допомагаємо з виїздом в інші регіони, за кордон, консультуємо. 

Я займаюсь комунікацією з людьми з травмами спинного мозку і не тільки, адже запитів дуже багато. На мені — збір і передача корисних контактів, я шукаю волонтерські організації, скеровую їжу та ліки. Також тісно співпрацюю з Миколою Макаром. Він очолює хаб в Івано-Франківську, який створили ГАР й куди спрямовується гуманітарна допомога від наших партнерів з Польщі, Швеції та Чехії. Я передаю йому запити з усієї області, а він звідти відправляє пакунки.

Наша команда дуже гнучка і може підлаштуватися під будь-які умови. У період пандемії ми також хутко об’єдналися і почали адаптовувати наші програми до реальності, проводили вебінари, курси активної реабілітації онлайн. Крім цього, ми всі зважаємо на індивідуальну ситуацію кожного з нас. Наприклад, у мене завжди питають, чи не забагато у мене навантаження, чи вистачає часу на дітей тощо. Це наповнює і дає сили, адже поруч люди, які працюють щодня заради єдиної мети.

Діти Каті отримали іграшки від лідерів ГАР

Як живе Ірпінь за місяць війни?

З Ірпенем зараз все складно. Він лишається щитом для Києва і стримує російських окупантів. Що з нашим будинком ми достеменно не знаємо. Чесно кажучи, я вже відпустила ситуацію з тим, що там було все на життя, житло, речі, робота. Просто дякую, що ми живі.  

Навіть, якщо війна закінчиться найближчим часом, я з родиною не зможу туди повернутися, тому що в Ірпені повністю зруйнована інфраструктура міста. А для мого чоловіка вкрай важлива доступність на кріслі колісному і машині. Тому поки думаємо, що робити далі.

P.S. 28 березня 20222 року мер Ірпеня повідомив, що місто звільнено від окупантів!

ENGLISH

Katya Burych has been volunteering at AGR for over 9 years. In 2015, at one of the camps, she met her future husband, and today they are raising two sons – Svyatoslav and Nikita. Before the war, Katya lived with her family in Irpen. And now her life, like the life of all Ukrainians, is divided into BEFORE and AFTER.

On February 23, my husband called me and said that there would be a war tomorrow. His acquaintances assured him of this, but I did not believe it and laughed. And the next day I woke up from the call of my  godmother, who said that they were being bombed in the Dnipro. Honestly, I didn’t believe until recently that in the XXI century, when there are advanced technologies and diplomacy, war is possible…

On February 24, my family and I woke up quickly. In the morning my husband went to work, and I stayed at home with the children. During the day I picked up the documents, medicines, snacks, and bought diapers for the youngest son. It was very scary for the children, although there was no panic. Just waiting for my husband. We thought about evacuation, but on the first day we decided not to go because we didn’t understand which region was safe.

The worst moment came in the evening, when I sealed the windows and made id badges in case of death for my loved ones. I put badges on everyone’s neck. There was information about us and close relatives, address, contacts in case of the worst case scenario.

How did you talk to the children about the war?

From the first day of the war, my friend, an anti-terrorist operation fighter, told us to take the children and go to his village. But because of fear of the roads we stayed at home in the bathroom for two days. The children got fussy, because they wanted a normal life. Walking on the street, watching cartoons…

My sons heard planes and explosions, so I told them not to go to the windows and explained why. I also said openly that we might have to leave the house. Three days after the start of the war, it was a difficult night as the russian occupiers threw a shell into the Irpin bridge and destroyed it. He was just near our house. We woke up in the morning to walk the dog, heard explosions again and told each other that we had to go to save the lives of the children.

Life AFTER: arranged bath for children during the war. About departure from Irpen

My husband and I decided to evacuate together with the neighbors, because it was scary alone. We packed up in 10 minutes, took the maximum of warm things for children, food, medicine, and two toys. It was very scary to go by car, especially when we went to the bridge.

It was very scary when our acquaintances wrote to us that there was a shooting at the place where we had driven. I understand that if we’d wasted time packing up more things at home, we may not be alive anymore. So I do not regret that we actually went with nothing.

Our first destination was Khmelnytsky, where my godfather booked a place. We spent two days there to recover from stress. Then we went to my friend’s grandparents in the Ternopil region. We lived there for about a week, but decided to move on because the housing was not available to Artem, my husband. There was also a very bad internet connection, and I needed at least the Internet to work in GAR.

About volunteering during the war

Our last destination was a village in the Ivano-Frankivsk region. My husband’s friend Igor Kipeschuk lives there. He hosted us at his house and gave me a computer. We, in turn, help his grandmother. The house is affordable, that means fully adapted to the life of a person who moves with a wheelchair – which is a key point for our family.

With the outbreak of war the leaders of “Active rehabilitation group” ARG have established  a focal point where people with spinal cord injuries can fill out a questionnaire. We provide this category of people mainly with incontinence products to reduce the negative consequences and humanitarian catastrophe. Our team has already processed over 400 requests! We direct humanitarian aid according to the people’s needs. We consult people and help with moving to other regions  and abroad.

I communicate with people with spinal cord injuries and even more, because we receive a lot of requests. My responsibility is to collect and transfer useful contacts, I am looking for volunteer organizations, directing food and medicine. I also work closely with Mykola Makar. He leads the hub in Ivano-Frankivsk, which was established by the ARG, where humanitarian aid from our partners from Poland, Sweden and the Czech Republic is directed. I pass him requests from all over the region, and he sends packages from the hub.

Our team is very flexible and can adapt to any conditions. During the pandemic, we also quickly came together and began to adapt our programs to reality, holding webinars and active online rehabilitation courses. Moreover, we all pay attention to the individual situation of each of us. For example, a team always asks me if I have too much workload, if I have enough time for children, and so on. It fills me and gives strength, because there are people by my side who work every day for a common goal.

How does Irpin live during the month of war?

Everything is difficult with Irpen now. It remains a shield for Kyiv and holds back the Russian occupiers. We don’t know for sure what happened to our house. Honestly, I have already let go taking into account that there was everything for life, housing, things, work. Just thank you for being alive.

Even if the war ends soon, my family and I will not be able to come back, because the city’s infrastructure in Irpen is completely destroyed. And for my husband, accessibility on a wheelchair and car is extremely important. So while we are thinking about what to do next.

P.S. On March 28, 2022, the mayor of Irpen announced that the city had been liberated from the occupiers!