Катя Бурич понад 9 років волонтерить в ГАР. У 2015 році на одному з таборів вона познайомилися з майбутнім чоловіком, а сьогодні вони виховують двох синів — Святослава і Микиту. До війни Катя з родиною жила в Ірпені. А зараз її життя, як і всіх українців, поділилось на ДО та ПІСЛЯ.
«Найстрашніший момент настав ввечері, коли я заклеїла вікна і зробила жетони-смертники рідним. Усім вдягла на шию записки, де були дані про нас і найближчих родичів, адреса проживання, контакти — на випадок найгіршого сценарію»
Катя Бурич
23 лютого чоловік подзвонив мені і сказав, що завтра буде війна. Його знайомі запевнили у цьому, але я не повірила і засміялась. А вже наступного дня прокинулась від дзвінка куми, яка сказала, що їх у Дніпрі бомблять. Чесно кажучи, я до останнього не вірила, що у ХХІ столітті, коли існують розвинені технології і дипломатія, можлива війна…
24 лютого ми з родиною хутко прокинулись. Зранку чоловік поїхав на роботу, а я залишилась вдома з дітьми. Протягом дня збирала документи, медикаменти, снеки, докупила підгузки молодшому сину. Було дуже страшно за дітей, хоча паніки не було. Просто чекала на чоловіка. Ми думали про евакуацію, але у перший день прийняли рішення не їхати, бо не розуміли, в якому регіоні безпечно.
Як говорила з дітьми про війну?
З першого дня війни мій товариш, боєць АТО, сказав, щоб ми збирали дітей і їхали до нього в село. Але через страх дороги просиділи вдома у ванній два дні. Діти капризували, тому що їм хотілось звичайного життя. Гуляти на вулиці, дивитися мультики…
Сини чули літаки і вибухи, тому я сказала їм, що не можна підходити до вікон і пояснила чому. Також відверто розповіла, що можливо нам доведеться виїхати з дому. За три дні після початку війни була важка ніч, тому що російські окупанти кинули снаряд в ірпінський міст і зруйнували його. Він якраз був неподалік від нашого будинку. Ми прокинулись вранці вигуляти собаку, почули знову вибухи і сказали один одному, що маємо їхати, аби вберегти життя дітей.
Життя ПІСЛЯ: облаштована ванна для дітей на час війниПро від’їзд з Ірпеня
З чоловіком вирішили евакуюватися разом із сусідами, бо наодинці було страшно. Зібралися за 10 хвилин, взяли максимум теплих речей для дітей, їжу, медикаменти, дві іграшки. Їхати на авто було дуже страшно, особливо, коли виїжджали на міст.
Дуже моторошно було, коли нам написали знайомі, що від місця, де ми проїхали, був обстріл. Я розумію, якщо ми вдома почали хапати більше речей, можливо, нас вже не було. Тому не жалкую, що фактично поїхали ні з чим.
Нашим першим пунктом призначення був Хмельник, де мій кум забронював місце. Два дня ми там відходили від пережитого стресу. Далі вирушили до дідуся і бабусі мого товариша, на Тернопільщину. Близько тижня прожили там, але вирішили їхати далі, бо житло було недоступне для Артема, мого чоловіка. Також там був дуже поганий зв’язок, а мені для роботи в ГАР потрібен був, як мінімум, Інтернет.
Про волонтерство під час війни
Нашою останньою точкою призначення було село в Івано-Франківській області. Там проживає друг мого чоловіка Ігор Кіпещук. Він прийняв нас у свій дім та надав мені комп’ютер. Ми, у свою чергу, допомагаємо його бабусі. Будинок доступний, тобто повністю пристосований для життя людини, яка пересувається за допомогою крісла колісного — що для нашої родини є ключовим.
З початком війни лідери ГО “Група активної реабілітації” (ГАР) створили координаційний центр, де люди з травмою спинного мозку можуть заповнити анкету. Ми забезпечуємо цю категорію людей з інвалідністю переважно засобами при інконтиненції, аби зменшити негативні наслідки та гуманітарну катастрофу. Наша команда обробила вже понад 400 запитів! Відштовхуючись від потреб людей, ми спрямовуємо гуманітарну допомогу. Допомагаємо з виїздом в інші регіони, за кордон, консультуємо.
Я займаюсь комунікацією з людьми з травмами спинного мозку і не тільки, адже запитів дуже багато. На мені — збір і передача корисних контактів, я шукаю волонтерські організації, скеровую їжу та ліки. Також тісно співпрацюю з Миколою Макаром. Він очолює хаб в Івано-Франківську, який створили ГАР й куди спрямовується гуманітарна допомога від наших партнерів з Польщі, Швеції та Чехії. Я передаю йому запити з усієї області, а він звідти відправляє пакунки.
Наша команда дуже гнучка і може підлаштуватися під будь-які умови. У період пандемії ми також хутко об’єдналися і почали адаптовувати наші програми до реальності, проводили вебінари, курси активної реабілітації онлайн. Крім цього, ми всі зважаємо на індивідуальну ситуацію кожного з нас. Наприклад, у мене завжди питають, чи не забагато у мене навантаження, чи вистачає часу на дітей тощо. Це наповнює і дає сили, адже поруч люди, які працюють щодня заради єдиної мети.
Як живе Ірпінь за місяць війни?
З Ірпенем зараз все складно. Він лишається щитом для Києва і стримує російських окупантів. Що з нашим будинком ми достеменно не знаємо. Чесно кажучи, я вже відпустила ситуацію з тим, що там було все на життя, житло, речі, робота. Просто дякую, що ми живі.
Навіть, якщо війна закінчиться найближчим часом, я з родиною не зможу туди повернутися, тому що в Ірпені повністю зруйнована інфраструктура міста. А для мого чоловіка вкрай важлива доступність на кріслі колісному і машині. Тому поки думаємо, що робити далі.
P.S. 28 березня 2022 року мер Ірпеня повідомив, що місто звільнено від окупантів!
