Це був черговий теплий вересневий день, і, як завжди, клопоту на роботі було більше, ніж задоволення від неї. Мрії про те, що це колись скінчиться, уже перестали гріти, і доводилося просто «дрейфувати» у світі матеріальних цінностей і людської дурості. Але дзвінок моєї доброї, бувалої подруги Тетяни Тупий із пропозицією поїхати волонтером у групу сервісу на Табір активної реабілітації перевернув усе догори дриґом.
Дзвінок моєї доброї, бувалої подруги Тетяни Тупий з пропозицією поїхати волонтером у групу сервісу на Табір активної реабілітації перевернув усе догори дриґом. Бажання поїхати й допомогти людям брало гору над усіма поточними справами, але день народження улюбленої подруги і весілля друга не дали відповісти одразу. Проміркувавши тиждень, я зробив нелегкий для себе вибір: їду, а друзі зрозуміють і пробачать.
І ось я тут, у Національному паралімпійському центрі «Україна». Перший вибух емоцій стався, коли я дізнався, що ми житимемо в корпусі «Штормовий» — саме там ми жили на моєму першому таборі ще у 2007 році. З першого дня я занурився в робочу атмосферу: пригадати треба було багато, адже від мого останнього табору минуло довгих чотири роки. Під чітким наглядом керівниці групи сервісу Тані всі волонтери пройшли інтенсивний курс методики переміщення, страхування та побутової допомоги людям, які пересуваються на візку. Ці навички стали невід’ємною частиною кожного з нас: лише за чіткого дотримання всіх правил можна допомогти правильно й без травм — і для учасників, і для себе. Філософія таборів активної реабілітації в тому, що ми, волонтери, маємо допомагати не заважаючи — саме там, де людина з травмою фізично не може зробити цього сама.
Від першого й до останнього дня приїзду всіх учасників табору «Tetra Rullit 2013» досвідчена команда інструкторів і волонтерів працювала не покладаючи рук, щоб кожен, хто приїхав до нас, отримав максимум інформації, яка далі допоможе йому стати самостійнішим і вести активний спосіб життя. За короткий час у таборі кожен учасник спробував себе у стрільбі з лука, настільному тенісі та плаванні, отримав навички загальної фізичної підготовки й дізнався від кваліфікованих інструкторів, як правильно сидіти та пересуватися на візку.
Усе хороше колись закінчується — не став винятком і цей табір. Хочу особисто подякувати організаторам за можливість знову опинитися в цій «утопії», у світі рівних людей, у світі без матеріальних цінностей. Це був мій четвертий табір, і такої згуртованої та чуйної команди волонтерів я не зустрічав жодного разу. Кожен допоміг мені стати трохи кращим і міг прийти на допомогу у скрутну хвилину. Окреме слово — про спільноту інструкторів: багаж знань кожного й бажання допомогти ближньому не мали меж. Особливо надихали ті інструктори, які колись самі були учасниками таборів, де був я. Це люди, які власним прикладом показали мені: усі твої старання минають не марно, і життя не стоїть на місці, що б у ньому не сталося.
Єгор Буренко
Тетра…
Ми зазіхаємо на нові вершини,
та вниз дивитися не звикли,
кружляємо в щоденній метушні
і смерті зовсім не боїмось…
Але страшніше смерті є щось інше —
воно дає нам право на життя,
проте забирає радість світла
й лишає нам одну лиш нить…
Зіткнувшись віч-на-віч із цим горем,
на метр чи два ближче, ніж усі,
аж тоді збагнеш, який ти був щасливий, —
і зайві балачки замовкнуть!
Я не віддам цього на поголос,
о, як же тяжко це нести…
Намагатися прожити життя у візку,
коли все тіло відібрало…
Зіткнувшись віч-на-віч із цим страхом,
я зрозумів, що сильний не тілом,
а духом, волею й умом,
добром усмішки і теплом душі…
Та всіх емоцій тут не переказати!
І важко… стільки почуттів усередині!
Я лиш старався допомагати не заважаючи,
а ти, мій друже, життям не розкидайся!!!
Олексій Хоменко
