#Мар’яна Кедик: Я ніколи не думала, що опинюсь в інвалідному візку
«Я ніколи не думала, що опинюсь в інвалідному візку, але з кожним може трапитись що завгодно», – про свої враження від школи, реабілітацію та розповідає Мар’яна Кедик.
Від кого ти дізналась про табір і які очікування від нього?
Про ГАР дізналась від друзів. Я мала можливість від нашої громадської організації «Слід» відпочивати в Яворові, де до цього проходили табори активної реабілітації. Саме тоді дізналась більш детальніше про цей табір. Чесно кажучи, довго наважувалась заповнити анкету, було страшно.
Чого саме ти боялась?
Вдома допомагають батьки, завжди є підтримка. А тут потрібно бути більш самостійною. Але я хочу навчитись пристосуватись до життя на візку, навчитись всім навичкам самообслуговування в такому стані, вміти долати труднощі.
Травму ти отримала три роки тому. Через півтора року після травми ти почала виходити на вулицю й намагатися щось самостійно робити вдома. Як ти сприймала нові умови життя, як пристосовувалась до них?
Цей період був дуже важкий, не хотілося жити. Таке відбувається не тільки в мене, а в багатьох людей на візках. Потім поїхала на реабілітацію, познайомилась з іншими людьми зі схожими травмами. В такій атмосфері відчуваєш себе більш-менш нормально. А після повернення додому опиняєшся знову в чотирьох стінах й стає важче. В мене був період, коли я не хотіла ні з ким спілкуватись, не знала, як далі жити і як реалізуватись. Згодом я познайомилась з головою організації «Слід» й після тривалих вагань поїхала у Буковель в табір для людей з інвалідністю. Я жодного разу не пошкодувала про це рішення, бо після цієї поїздки почала виходити в світ.
Ні, я поїхала з мамою. Це був звичайний табір для знайомства, спілкування, обміну досвідом. Там нічого не було пристосовано для реабілітації й самостійного перебування. Там я познайомилась зі своїм хлопцем. Завдяки йому я почала виходити з дому. Чесно кажучи, я дуже боялась людей, здавалось, що
Тебе напружує саме увага людей?
Так, бо наші люди часто дивляться на людей на візку, як на заразних. Вони навіть дітям нічого не можуть пояснити. Часто на запитання малюків батьки закривають їм рота або просто відводять подалі. Суспільство не знає, що робити з такими, як я.
Щоб ти порадила суспільству?
З кожним може трапитись що завгодно. Я ніколи не думала, що опинюсь в інвалідному візку. Я сама ніколи не звертала уваги на людей з інвалідністю, можливо, вони не зустрічались на моєму шляху. Тепер я розумію з яких причин. Я б радила в школі пояснювати дітям, що це таке, що такі травми не заразні й можна спокійно спілкуватися з будь-ким.
Я вітаю тебе з тим, що ГАР — це перший твій самостійний табір.
Так, дякую. Я, дійсно, вагалась й боялась. Але розуміла, що чим швидше я почну вчитися, тим краще. Перші три дні було важко через щільний графік. Спочатку я не все встигала, нервувала. Зараз я вже адаптувалась, щаслива, що опинилась тут й познайомилась з дівчатами з усієї країни. За цей період отримала корисну інформацію й, головне, навчилась багатьом навичкам.
Що з навичок найскладніше було опанувати?
Пересідання й тримати баланс. Взагалі, все що пов’язане з їздою для мене важко. Але на перших заняттях в мене багато чого виходило.
Чи з’явились після ГАРу нові ідеї самореалізації, які ти плануєш втілити в життя?
Я за фахом перукар й зараз думаю над тим, як повернутись в професію. Хочу навчитись працювати в нових умовах. Подивимось.
Після повернення додому пройшло вже 2 тижні, я рада, що знайшла в собі сміливість заповнити анкету і поїхати. Отримала купу вражень і подарунків, а головне здобуті навички! Трохи мало часу, щоб все опанувати, але найголовніше є початкові знання, що дозволяє мені тепер вдома тренуватися самостійно. Впевнено можу говорити, що я стала більш самостійною вдома, хоча по вулиці ще не навчилась долати перешкоди та свій страх, що хтось дивиться на тебе, тому хочу ще раз на табір. Раджу всім хоч раз поїхати на табір активної реабілітації — це велика сім’я!