Група Активної Реабілітації

#“Вітаю з днем народження, у нас почалася війна”, — історія евакуації Влада Ткаченка

Владу 27 років. Останні п’ять з них він живе з травмою спинного мозку на рівні С5-С6 у шийному відділі. Травму хлопець отримав через падіння з висоти. До війни він проживав у селі Бишів, Макарівського району, Київської області. Працював в Ощадбанку, подорожував з дівчиною, аж ось, війна.

*Світлина з дня народження. Владислав із мамою та дівчиною

За день до і судний день

Після травми я активно займався власною реабілітацією. Це допомогло мені стати самостійним і впевненим. Зокрема, навчився водити авто з ручним керуванням. 23 лютого виграв аукціон з покупки авто з Америки. Наступного дня мав сплатити покупку, але не зміг, бо почалася війна. Тепер цей процес заморожений на невизначений термін. 

24 лютого був мій день народження. Я прокинувся від телефонного дзвінка: вітаю тебе з днем народження, у нас почалася війна.  Того дня я все ж таки зустрівся з родиною у Києві, ми разом були у сімейному колі. Фактично не святкували, а ховалися і думали, якби все було у безпеці. Наступного дня я з родиною вирушили до села Бишів, сподівалися, що там буде спокійно.

Перші два тижні війни

З 25 лютого по 10 березня я знаходився у Бишеві разом з дівчиною, молодшим братом, мамою, бабусею і дідусем. У селі було тихо до 3 березня, моменту, коли о 10 годині вечора прилетіла перша ракета російських окупантів у місцевий Будинок культури. 

6 березня я прокинувся близько 5 ранку. За декілька хвилин російські війська скинули бомбу. Вона потрапила знову в Будинок культури, а це всього-на-всього 500-600 метрів від нашого житла. Нас врятувало, що попереду стояли магазини та промзона. Вони взяли на себе першу хвилю удару. 

Будинок культури с. Бишів, Макарівський район. До та після бомбардування рф

Попри це, у моєму будинку зірвало дах, вікна і двері повилітали, люстри впали, світло та Інтернет пропали… Тоді ми зрозуміли, що спокою у нас не буде. Ми прийняли рішення спланувати план евакуації, бо в разі екстреної ситуації моїм рідним було б складно оперативно мене зібрати. 

Наступні чотири дні я шукав авто для переїзду в безпечніше місце. Тоді згадав про “Групу активної реабілітації” (ГАР). Громадську організацію, яка проводить табори для людей з травмами спинного мозку, щоб навчити їх жити незалежно. У 2018 році я пройшов такий табір і здобув багато корисних навичок. Словом, зайшов на їхній фейсбук, побачив оголошення про допомогу, написав їм, а згодом зі мною зв’язався один з лідерів — Іван Сівак. 

Іван всіляко підтримував протягом евакуації. Саме він допоміг мені знайти авто з Фастова до Житомира, а також житло. У Рівному Іван знайшов мені та рідним прихисток у реабілітаційному центрі неподалік Олександрії. Також проклав маршрут до Львова. У Львові мені допомагали інші координаторки ГАР — Віра Калитовська і Тетяна Фоміна. Вони знайшли безкоштовне, а головне адаптоване і доступне житло у Тренінговому центрі транзитного підтриманого проживання “Дім сімейного життя”. Там ми пробули декілька днів. Потім відправилися до Польщі, а звідти у Барселону.

Влад разом із дівчиною у Львові

Під час усіх переїздів мені не було страшно потрапити під обстріл. Якось все вже сприймалося як нова нормальність. 

Про переїзд за кордон і чому не залишається на заході України

Мені, як людині з інвалідністю, проблематично знайти доступне житло. Зазвичай в українських містах я не можу самостійно кудись піти далі ніж на 10 метрів. Натомість країни Європейського Союзу більш адаптовані для людей, що пересуваються кріслом колісним. Краще знайти прихисток там, де вже створені умови життя для людей з інвалідністю і де я відчуватиму себе повноцінним. 

Але я переживаю не тільки за своє життя, а й життя близьких. Через свою травму я ставлю їх під удар. Вони за 2 хвилини можуть зібрати речі й покинути місце, а мені треба мінімум 2 години. Війна нікуди не зникає. Ми бачимо, як окупанти атакують різні українські міста. Питання часу, коли на заході стане “гаряче”. 

Жити у страху, що прилетить знову ракета чи прийдуть окупанти, це не те, чого мені хочеться. Тому зараз залишатися людині з інвалідністю вкрай небезпечно. Тому переїзд за кордон — це спосіб перечекати, коли все закінчиться. Якби у мене була фізична можливість, я б захищав Україну

Звісно, хотілось б повернутися в країну, відбудовану з урахуванням потреб людей з інвалідністю. Чесно кажучи, у мене навіть були плани переїхати в Ірпінь, Бучу, Гостомель, ці міста були добре адаптовані для людей, що пересуваються колясками. Все було зручно і якісно, але зараз вони вщент зруйновані російськими окупантами. 

Але ми переможемо! 

ENGLISH VERSION

“Happy birthday to you, the war has just started”, — the story about the evacuation of Vlad Tkachenko.

He is 27 years old. For the last five years Vlad has lived with a C5-C6 spinal cord injury in the neck. The guy was injured due to a fall from a height. Before the war he lived in the village of Byshiv, Makariv district, Kyiv region. He worked in the Oshchadbank, traveled with his girlfriend, and suddenly the war started.

The day before and doomsday

After the injury I was actively engaged in my own rehabilitation. It helped me to become independent and confident. In particular, to learn how to drive a car with manual control. On February 23, I won an auction to buy a car from the USA. The next day I had to pay for the purchase, but couldn’t do it because of the war. Now this process is frozen for an unspecified period.

February 24 was my birthday. I was awakened by a phone call: Happy birthday to you, a war has just started. That day I still met my family in Kyiv, we were together in a family circle. In fact, we weren’t celebrating, we were hiding and thinking if everything was safe. The next day my family and I went to the village of Byshiv, hoping that it would be quiet there.

The first two weeks of the war

From February 25 to March 10, I was in Byshev with my girlfriend, younger brother, mother, grandmother and grandfather. It was quiet in the village until March 3, when the first rocket of the russian occupiers came at the local House of Culture at 10 o’clock in the evening.

On March 6, I woke up around 5 am. Within minutes, russian troops dropped the bomb. It hit the House of Culture, which is at a distance only 500-600 meters from our home. We were saved by the shops and industrial area ahead. They took the first wave of the blow.

Despite that, the roof of my house has been broken, windows and doors have flown, chandeliers have fallen, lights and the Internet have disappeared… Then we realized that we wouldn’t have peace. We decided to make an evacuation plan, because in case of an emergency, it would be difficult for my family to get me ready for a fast exit.

For the next four days, I’ve been searching for a car to move to a safer place. Then I remembered about “Active Rehabilitation Group” (ARG).  A non-governmental organization that runs camps for people with spinal cord injuries to teach them to live independently. In 2018, I have participated in such a camp and have gained many useful skills. So, I have visited their Facebook page. I saw an ad for help, wrote to them, and later one of the leaders, Ivan Sivak, contacted me.

Ivan has fully supported me during the evacuation. He was the one who helped me find a car from Fastiv to Zhytomyr, as well as housing. In Rivne, Ivan has found a shelter in a rehabilitation center near Alexandria for me and my family. He also paved the route to Lviv. In Lviv, the other ARG coordinators kindly helped me, Vira Kalitovska and Tetyana Fomina. They have found free and most importantly, adapted and affordable housing in the Transit Supported Living Training Center “The House of Family Life”. We have been staying there for a few days. Then we went to Poland, and from there to Barcelona.

During all the relocations I was not afraid to come under fire. Everything was already perceived as a new normality.

About moving abroad and why doesn’t he stay in the west of Ukraine

As a person in a wheelchair, it is difficult for me to find affordable housing. Usually in Ukrainian cities I can’t go further than 10 meters on my own. Instead, the countries of the European Union are more adapted to people in wheelchairs. It is better to find shelter where living conditions for people with disabilities have already been created and where I will feel good about myself.

But I am worried not only about my life, but also the lives of loved ones. Because of my injury, I put them under attack. They can pack up and leave in 2 minutes, and I need at least 2 hours. The war doesn’t disappear anywhere. We see the occupiers attacking various Ukrainian cities. It’s only a matter of time before it gets “hot” in the west.

Living in fear that a rocket will come again or the occupiers will come is not what I want. That is why it is extremely dangerous for a person with a disability to stay now. That’s why moving abroad is a way to wait until it’s over. If I had the physical ability, I would defend Ukraine.

Of course, I would like to return to a country rebuilt to meet the needs of people with disabilities. Honestly, I even had plans to move to Irpin, Bucha, Gostomel, these cities were well adapted for people in wheelchairs. Everything was convenient and high quality, but now they are completely destroyed by the russian occupiers.

But we’ll win!