Віктор Літовченко, 30 років. Офіційно працював електриком і водночас підробляв на різних роботах. Мав хобі — чипування автомобілів. Коли почалося повномасштабне вторгнення, недовго роздумував, чи йти захищати батьківщину: «У мене є маленькі діти. Найперше, не хотів би, щоб вони розуміли, що таке війна, і бачили увесь цей жах. Тому пішов. По-друге, а хто, як не ми? А по-третє, прийшла повістка. На той момент мене не було вдома. Приїхав через 4 дні, узяв той папірчик і пішов у ЗСУ. Моє звання — старший солдат, посада — старший штурм, піхота»

Під час обстрілу касетними боєприпасами Віктора поранено. Він отримав мінно-вибухову травму. Уламок пробив два ребра й потрапив у грудний відділ (Th12) спинного мозку. Отямившись після поранення, ще певний час Віктор не сприймав усього, що відбувається з ним: «Я не вірив, що це трапилося зі мною. Не хотілося навіть думати про це, що тепер я не зможу ходити й буду, як овоч. Два місяці не міг навіть голови підняти»… Та згодом чоловік пересів на крісло колісне, почав спілкуватися з ерго- і фізичними терапевтами, лікарями, волонтерами… Багато роздумів про власний стан і про подальше життя, багато розмов із тими, для кого був не байдужим, значуща підтримка й турбота рідних — саме це допомогло Вікторові, як він сам каже, «розкласти в голові все по поличках, щоб не з’їхати з котушок» і почати знову повноцінно жити…

Реабілітація почалася ще в Києві. В евакуйованому Ірпінському госпіталі, що на той час розмістився в одному з медзакладів столиці. «За два місяці там, — розповідає Віктор, — мене «привели в себе»: посадили в крісло колісне, навчили одягатися/роздягатися, пересідати, ознайомили з менеджментом сечового міхура й кишківника. Потім я переїхав у Клевань Рівненської області (прим. — КП “Рівненський обласний госпіталь ветеранів війни” РОР). Перебував там доти, поки мене, за програмою МОЗ, не забрали за кордон. Чотири місяці перебував у шпиталі Святого Мартина у Вроцлаві, Польща. Звідти я повернувся знов у Клевань, тоді саме й познайомився з Групою активної реабілітації.

У січні 2023 року у військовому шпиталі в Клевані Група активної реабілітації (ГАР) презентувала свою діяльність, розповідала про доказові методи реабілітації тощо. Віктор Літовченко був одним із 13 військових-слухачів, присутніх на тодішніх презентації та лекціях. Там і познайомився з лідерами нашої організації: Максимом, Тетяною і Кариною.

Знайомство це розпочиналось досить цікаво. Спочатку на тези про те, що ТСМ не підлягає повному відновленню та ін., Віктор обурювався типу «а що ж ви тепер пропонуєте: просто сісти та нічого не робити?» Кардаш Карина, проєктна менеджерка ГАР, розповідає: «Коли ми проводили певні активності й лекції, він максимально відсторонювався, наче ігнорував усе, що відбувалося». Відтак чоловік поступово почав підходити до наших лідерів, у їдальні разом могли сісти за столик, на перекурі інколи пересікалися, спілкувалися про різне та важливе…

Справили враження на Віктора тренінги з техніки користування кріслом колісними (на лекціях він, каже, дрімав). Та найголовніше, чоловіка зачепила місія, довкола якої об’єднані всі лідери ГАР: повертати людину з ураженням спинного мозку до повноцінного, незалежного життя. «Просто приносити людям користь і розуміти, що вони можуть провести менше часу в такому поганому стані, як більшість людей провело, не знаючи, що таке реабілітація. І тим більше, якщо ти можеш це змінити, зробивши так, щоб люди дізналися цю інформацію, набули навичок і взагалі відчули жагу до життя набагато швидше, ніж це, до прикладу, відбувалося особисто зі мною. Дуже радий, що це вдається — допомагати в такий спосіб людям. Я отримую задоволення, мене це збагачує, як емоційно, так і духовно», — захоплено ділиться власними відчуттями Віктор Літовченко.

За цей час відбулося багато трансформацій із Віктором: від повного неприйняття і себе, і цієї ситуації, і нашої діяльності до моменту, коли він — уже учасник програм ГАР і прагне допомагати тим, хто внаслідок поранення має ураження спинного мозку. Чоловік пройшов навчальну програму Першого контакту (в онлайн- і офлайн-форматах), узяв участь у медичних семінарах у Луцьку. До речі, саме завдяки Вікторові ми впроваджуємо діяльність Першого контакту в цьому регіоні, бо досі там не було зовсім нічого подібного. Також чоловік був учасником табору активної реабілітації в Чорткові. Одразу після табору Віктор отримав у подарунок крісло колісне активного типу Pantera 3. Новому технічному засобу зрадів: «Набагато комфортніше рухатися, крісло колісне нове, тихеньке, легке, маневрене. Хід інший і зовнішній вигляд теж». За словами Віктора, з ГАРом він чимало провів корисного часу, надалі планує не зупинятися — зміцнюватиме зв’язок із нашою організацією. В. Літовченко розповідає: «Від них (ред. — ГАР) я набрався дуже багато корисного. І зараз передаю це іншим людям, на жаль, з таким пораненнями, як у мене».

Віктор навчався в Momentum Wheels for Humanity Ukraine Україна на тренера-наставника, який працює спільно з іншими фахівцями в мультидисціплінарній команді, і от уже розпочинає роботу на базі Львівського ТМО разом з трьома іншими тренерами: Олександр Бойко, Віра Калитовська і Vasyl Negura.

А нещодавно повернувся з Латвії. Віктор як представник ветеранської спільноти разом з іншими лідерами ГАР узяв участь у першій Ризькій академії, слухав лекції з основ права людей з інвалідністю за Конвенцією ООН, а також вивчав практичний досвід Латвії: як ця країна змогла наблизитись до інклюзії та рівності прав осіб з інвалідності з моменту ратифікації Конвенції.

Оскільки Віктора поранено півтора роки тому, він почуває себе ще «свіжачком». Вважає, що наразі перебуває в стані усвідомлення нового життя: «Ще не все мені прийшло, я ще сам себе вивчаю». Яким буде майбутнє, обмірковує, але плани не озвучує на загал. Точно, рук не опускає, має на меті досягати висот незалежно від того, у якому фізичному стані перебуває. Нас тішить, що Віктор Літовченко планує власне майбутнє пов’язувати з ГАР: «Я вбиратиму якомога більше інформації, наскільки це можливо, бо вона важлива. Сподіваюсь, що з ГАР я залишуся на довгий час!»