У жовтні 2022 р., виконуючи бойове завдання — йшов на штурм, Олександр зазнав поранення. Як наслідок — ураження спинного мозку. Далі розпочався шлях лікування та відновлення — різний, не завжди вдалий. «Спочатку я їздив у Польщу. Мене намагалися там лікувати. Нічого не вдалося. Потім приїхав у Київ. В Олександрівській лікарні теж нічого не вдалося. Мене кидали по різних закладах, реабілітаційних центрах», — ділиться своєю історією Сашко.

Згодом Олександр потрапляє в реабілітаційний центр у м. Рівне. І саме там зустрічається з інструкторами Першого контакту Максимом та Іваном. Ця зустріч була значущою для Сашка, адже прийняти свій новий стан, нову реальність нелегко навіть, здавалося б, для найвідважніших. А спілкування, взаємодія зі своїми наставниками з Першого контакту стало ніби поштовхом для подальших дій і змін у житті. «Інструктори на кріслі колісному — це найкраща мотивація», — говорить Олександр. — «Вони реально допомогли. Найперше, вони підтримували. Трохи накриває, через те, що все життя ходив, а тут став «неходячим»».

Наставники ділилися з хлопцем потрібною інформацією щодо травми, практичними навичками й різними лайфгаками. Олександр похвалився, що від Групи активної реабілітації одержав у подарунок крісло колісне активного типу: «Я ж просто проїжджав повз. До мене під’їхали хлопці з ГАР і запропонували познайомитися. У мене тоді ще було велике совдепівське крісло колісне, на якому навіть неможливо їздити. Вони мені запропонували спробувати пересісти на інше. Чи буде мені зручно? Я пересів і одразу ж поїхав. Різниця суттєва: на активному кріслі колісному в рази комфортніше. Так вони мені його й подарували. А тоді почали вчити, як користуватися цим засобом: як переїжджати бордюри, сходи та інші перешкоди».

Цінними для Олександра стали й поради щодо необхідності облаштувати житло, «щоб я міг бути незалежним і комфортно себе почував». Разом з лідерами ГАРу попрацювали над переплануванням ванної кімнати: розробили креслення, за якими Сашко вже власними силами зробив ремонт. З консультантом з облаштування житла Ігорем Пирожковим Олександр проговорив питання щодо всього власного помешкання. Дослухався до рекомендацій, відтак заповнив анкету із самоаудиту житла. Сформували разом запит до сільради для встановлення пандуса (і пізніше його встановили). Наразі їхня співпраця ще триває. Далі чекає облаштування прибудинкової території: сільрада виділила кошти, і незабаром домівка Сашка стане значно комфортнішою.

«Безбар’єрне, зручне житло — першочергова потреба. Адже саме в побуті ти набуваєш самостійності. Без фахових порад і допомоги мені б прийшлось заморочитись. Це зайняло більше часу, а я його втрачати не хочу».

Наразі Олександрові ще складно говорити про зміни. Життя до травми в хлопця було насиченим, драйвовим, зрозумілим. Сьогодні він намагається бути активним і наповнювати своє буття цікавими й важливими подіями: «До війни я був байкером. Дуже люблю їздити на мотоциклах. Навіть після травми я їздив на спортивному мотоциклі. Ноги прив’язували скотчем, щоб не падали. І так їздив. Ще на квадроциклі катаюсь, їжджу на стрільби постріляти. І далі живу активно, намагаюсь, щоб усе було, як раніше». Також Олександр їздить уже самостійно за кермом власної автівки. Доки перебував у госпіталі, налаштували ручне керування. До речі, також не без допомоги хлопців із ГАР.

На думку Олександра Попика, робота Групи активної реабілітації важлива та корисна на 100 відсотків: «Людина «ходяча» не змогла б дати такі об’єктивні поради, як людина в кріслі колісним, із власним досвідом».