Коли людина отримує травму спинного мозку й потрапляє до медичного закладу, психологічно та фізично прийняти новий стан дуже важко, ще важче почати робити кроки до власної незалежності.
На допомогу приходять інструктори Першого контакту, які є рольовою моделлю активного користувача крісла колісного й реалізованої особистості. Вони мотивують до занять фізичними вправами та активного способу життя. Окрім того, надають інформаційну й психологічну підтримку пацієнтам з ураженням спинного мозку.
Інструктори працюють спільно з мультидисциплінарною командою задля спільної мети — набуття пацієнтами максимальної незалежності від сторонньої допомоги та прагнення жити максимально насиченим життям.
Олена Хахалина, 29 років, родом з Вінницької області. Працювала в Австрії, де і познайомилась зі своїм чоловіком, він поляк. Тож після завершення робочого контракту разом переїхали до Польщі, де й отримала травму спинного мозку.
«Це був нещасний випадок. Посковзнулася й випала з другого поверху, з балкона. Після стабілізації стану, було прийнято рішення повернутись в Україну на реабілітацію. У Польщі це дуже дорого коштує і, на мій погляд, в Україні реабілітація на вищому рівні», — розказує Олена.
4 міська лікарня м. Київ стала першим закладом початку реабілітації Олени. На третій день після прибуття туди до неї завітали інструктори Першого контакту Катерина Матлаєва та Олексій Порох.
«Так склалось, що після травми я не одразу попала до лікарні, яка займаються з пацієнтами, що мають травму спинного мозку. Коли до мене завітали інструктори, я тоді лиш зрозуміла, наскільки мені потрібно було подібне спілкування. Адже інструктори надали дуже багато інформації стосовно мого нового стану. Я відчула себе не наодинці з проблемою, побачила, що є люди, які також пройшли подібний шлях і допомагають одне одному. Катерина багато говорила зі мною на інтимні теми: як доглядати за собою, які є засоби гігієни і як ними користуватись. Мене навчили пересідати з крісла колісного й навпаки. Навіть спробувала, що таке баланс (до цього не розуміла, що так можна). У мене свіжа травма, тільки чотири місяці, тому я зовсім нічого не знала про неї і ставила багато запитань, на які мені не просто надавали відповідь, а прям цілі лекції проводили (сміється). Важливо, щоб люди, які також мають травму відвідували й всіляко підтримували тих, хто нещодавно опинився в такому стані, адже це, по-перше, дуже приємно: одразу відчуваєш шалену підтримку, що тебе розуміють. По-друге, вони не просто дають інформацію, а одразу на практиці показують, діляться власним досвідом. Це такий приклад і орієнтир», — Олена ділиться враженнями від роботи з інструкторами Першого контакту.
Як це — бути інструкторкою Першого контакту, розповідає Катерина Матлаєва:
«Насправді, коли є сторонні люди, я можу бути трохи закрита, мовчазна. Мені треба налаштуватися на роботу. Складно те, що весь час я думаю, що не зможу знайти спільну мову з людиною. Щойно я входжу до пацієнта — відбувається заряд. Ти заходиш усміхнена, починаєш говорити. Якщо пацієнти йдуть на контакт, це мені піднімає настрій. Тим паче коли бачу перші результати. Наприклад, пацієнтка, яка сама не побоялась пересісти й потім почала активно це робити. ЇЇ мама почала плакати. А я — емпат, і у мене мало теж сльози не пішли, але стрималась. Дуже радію, коли бачу результати інших. Це мене мотивує і надихає, що можу бути корисною для людей. Вони бачать, що в них виходить і вони хочуть ще більше працювати. Пацієнти діляться зі мною своїми успіхами. Це дуже цінно, насправді. Це мене мотивує ставати краще та продовжувати свою роботу».
