Сьогодні ми познайомимо вас з учасницею Табору активної реабілітації (червень 2018 р.) та стажеркою школи для жінок з інвалідністю «Я зможу!» (травень 2019 р.) – Еліною Околіт, творчою особистістю із Запоріжжя. Ми розповімо окремо про її захоплення фотографією та діяльність лікарняним клоуном, а нижче – ви можете ознайомитись з її враженнями від табору та школи.

Еліно, звідки ти дізналась про ТАР?

– Якось, я зустрілась у Запоріжжі зі своєю знайомою Анею Борзенко і вона розповіла про табір, а вже ввечері вона зателефонувала Андрію Чеберяку, який є одним з найдосвідченіших інструкторів, а на той момент організатором найближчого табору, і мені прислали анкету учасника. Але група вже була набрала, тому мені запропонували стати в «гарячий резерв» на випадок, якщо хтось відмовиться в останній момент — я була готова на це. Так і сталося, незадовго до початку табору мені зателефонували й сказали: «Бери квитки!». Так і розпочався мій шлях.

Після того, як ти зрозуміла, що поїдеш на табір, які у тебе були очікування?

– Я одразу пірнула у гугл із запитом про табір. Я зайшла на сайт та фейсбук, де натрапила на фото табору для інструкторів. На них були хлопці, які підіймались на пандус з мішком на голові і повинні були стрибнути на шини! Я подивилась і подумала: «Мама рідна, куди я їду?!». Я навіть своїм рідним сказала, щоб якщо що, запам’ятали мене молодою (сміючись). Насправді очікування були різні. Мені було цікаво, адже я розуміла, що це буде щось нове для мене, водночас я дещо хвилювалась чи впораюсь з усім, але ніяких сумнів щодо табору не було – я хотіла їхати!

Можеш пригадати, якою ти була до табору?

– Я у колясці з 2001 року і за весь прожитий час до табору мене ніхто не міг навчити та пояснити як стояти на балансі. Я звісно могла там переїхати поріг, але, щоб стати на баланс і проїхатись пару метрів – про це й не було мови. Але на таборі це все швидко виправили!

Як на тебе вплинув табір?

– Табір дуже мене змінив. Особливо люди та тренування – це все дуже сильно вплинуло на мене і ще більше зробило мене самостійною та сміливою. Я цілий день плакала, коли виїжджала з табору, тому що це настільки змінює тебе та приносить у життя таких людей, які залишають конкретно великий відбиток на тобі, вони не просто прийшли та покинули моє життя. Табір – це коли ти їдеш віддавати, але отримуєш набагато більше.

Що тобі подобається у таборі найбільше?

– Мені дуже подобається, що з першого дня ти відчуваєш, що усі – це одна велика родина. Я коли була учасницею відчувала, що наче кожного знаю вже багато років і ми просто як круті старі друзі зібрались і вирішили вдосконалювати навички один одного. А ще дискотеки у таборі – агонь! Інколи хочеться туди привести моїх вертикальних друзів та показати їм як люди віджигають!

Еліно, розкажи як відбувалась твоя адаптація після табору?

– Коли я повернулась до свого міста, у мене була своєрідна адаптація, тому що там не всі розуміють і не так відносяться до мене, як на таборі. Я всім казала: «Не чіпайте», «Не робіть», «Я все сама!» (сміючись). Мої друзі чекали десь два тижні, коли мене «попустить».

А як ти оцінюєш свій внутрішній стан до та після табору?

– До табору я пересувалась містом переважно з кимось. Перед табором я дещо почала практикувати самостійні поїздки, але впевненість була 50 на 50. Я не вміла зістрибувати з бордюрів, а після табору – понеслась! Після я ще більше себе прийняла, бо знаходилась у такому оточенні, яке мене сприймало правильно – я звичайна людина, а не хвора та нещасна. Це дало змогу зрозуміти, яке відношення я сама хочу до себе і яке хочу від оточуючих. Тепер це допомагає навчити людей навколо, що інвалідність – не горе, біда, печаль, а спосіб пересування, коляска – мої ноги, це – нормально, а обмеження усі відчувають по-різному. Колись, я запитала свою сусідку чи може вона піднятись на Еверест, тоді вона сказала ні і я дала їй змогу зрозуміти, що всі обмежені так чи інакше. Усі рамки в голові, адже людина може пристосуватись до будь-чого, про що навіть не думає. Дуже круто, що є такі табори та школи, які допомагають цього навчитись доволі швидко. Шкода, що такі проекти не підтримуються на масштабному рівні.

Розкажи, будь ласка, як ти стала стажером на школі для жінок з інвалідністю «Я зможу»?

– Наприкінці табору усім роздавали анкети для зворотнього зв’язку і там було питання щодо майбутнього стажерства, де я написала позитивну відповідь. Через деякий час мені запропонували бути стажером з техніки їзди, хоча у мене були деякі сумніви, адже я боялась підірвати довіру… Нам дуже тоді пощастило з нашою наставницею з техніки їзди – Каріною Кардаш, яка була найкращим босом, з якою все вийшло!

А як на тебе вплинула школа? Що змінилось порівняно з табором?

– На мене школа також дуже сильно вплинула. Я розуміла, що я повернусь вже без таких емоційних перепадів як після табору, я буду всмоктувати те, що буде. Самим яскравим моментом для мене було, коли я подивилась на себе зі сторони, будучи вже у іншому статусі. Коли людина особливо не вірить, що у нього все може вийти, а потім у нього це виходить і ти трошки до цього причетний. І коли у останній вечір усі дівчата дякували та влаштували сюрприз, то я тоді просто знову плакала… Це так круто бачити, коли людина починає більше себе цінувати, вірити у себе, любити, відбуваються зміни не тільки у самообслуговуванні, але й внутрішні.

Що у таборі та школі для тебе було складнішим?

– Радше опановування якимись практичними навичками, бо атмосфера була шикарною і ніяких проблем не було. Інколи складно було, адже я не знала фізичні особливості кожного, бо у мене, наприклад, наслідки захворювання, а у інших – травми. Коли була стажеркою у школі, то хвилювалась, що можу при учасниках допустити якихось помилок, бо якщо я за щось берусь, то хочу це зробити максимально чітко.

З ким підтримуєш контакт після табору та школи?

– Коли я була учасницею у таборі, то познайомилась з Наталі Попович, то ми навіть з нею разом потрапили на школу, де вона також була на техніці їзди. Вона для мене віддушина. Також, з Роксоланою потоваришувала, вона дуже світла людина, яка заряджає мене. Ну і Пчолкіни звісно – то любов. Не зважаючи, що у кожних свій ритм життя, ми намагаємось не втрачати зв’язок між собою, завжди чекаємо в гості один-одного.