Як  хлопець на кріслі колісному пережив три місяці окупації та подолав понад 3 тисячі кілометрів евакуації

Віктор Сиса отримав травму спинного мозку через падіння з висоти 14 років тому. Початок повномасштабної війни він зустрів у Запорізькій області.

Віктор Сиса отримав травму спинного мозку унаслідок падіння з висоти 14 року тому. Нині йому 30. 

«Після отримання травми я довгий час перебував у важкому психоемоційному стані, без підтримки рідних, у дуже обмеженому колі спілкування та без будь-якого бачення свого майбутнього. Відчував свою обмеженість і спостерігав, як деградую. Минуло довгих вісім років перед тим, як я  прийняв  себе в новому стані й лише після почав займатись саморозвитком, читати, вивчати англійську мову та займатись спортом для покращення фізичного стану».

З  перших днів повномасштабного вторгнення Старобогданівка – під окупацією. Російське військо розмістилось на околиці населеного пункту. Вулицями села з перших днів рухалась техніка окупантів.

«Я не дивлюсь телевізор і не достатньо орієнтуюсь у політиці, тому новини з інтернету про вірогідність повномасштабного вторгнення сприймав як щось неможливе й нереальне та був упевнений, що цього не станеться».

24 лютого Вікторові зателефонувала подруга й повідомила страшну новину: «Почалась війна».

«Я був у шоці. Піднявся з ліжка, одягнувся і першим ділом пішов до бабусі. Вона була налякана вибухами, які почались ще близько шостої години ранку. А вже близько дев’ятої ми чули, як бомблять Мирний. Там військова база та Мелітополь, які зовсім поруч із нами».

У селі одразу пропав мобільний зв’язок, світло, а отже,  й інтернет.

«Довгий час ми не мали ніякої інформації, що відбувається. Щоб зловити мобільний зв’язок, доводилось іти на гору, аби хоч якось зв’язатись зі знайомими. Так, одного дня у пошуку зв’язку я зустрів колону російської техніки, яка перетинала наше село. Щоденно ми чули та спостерігали обстріли, які були на відстані восьми кілометрів від нас і осяювали заревом усе небо. Град противника стояв у нашому селі. У небі безперестанку літали ракети. Світло періодично з’являлось, але зв’язку так і не було. Працював лише МТС і то не ідеально. 

Обставини  розпалювались. Магазини закривались, продуктів критично не вистачало, нових постачань не було, ходили чутки, що насильно переводитимуть населення на російські паспорти. Перспектива жити під російським прапором не дуже надихала, тому я почав шукати шлях евакуації. 

Коли вдавалось зловити зв’язок і вийти в інтернет, я моніторів інформацію і зустрів пост на сторінці ГАР про проєкт «Безпечний Будинок». Заповнив анкету. Я давно слідкував за діяльністю ГАРу і мріяв потрапити на табір. Через деякий час зі мною зв’язалась координаторка Марія Склярук, ми почали будувати мій шлях евакуації. Найскладнішим було виїхати з окупації. Я знав, що це неймовірно важко, зв’язався з Валерієм Газаєвим, керівник фонду підтримки Мелітополя,  він дав мені контакт перевізника. Після я зв’язався з водієм і очікував понад два  тижні можливість  виїхати».

Шлях з окупації до вільної території в напрямку Запоріжжя зайняв 14 годин, хоча це лише відстань у 100 кілометрів.

«Ми виїхали на свій страх та ризик. Довелось пройти вісім російських блокпостів. Ми знали, що колони обстрілюють, що узбіччя доріг заміновані й що російські військові на блокпостах поводяться агресивно. Нас оглядали, перевіряли телефони на наявність української символіки, татуювання і будь-яких фактів, пов’язаних із проукраїнською позицією. Завдяки нашому водієві, який всіма можливими способами домовлявся, після довгих очікувань нас пропускали, хоча була вірогідність застрягти щонайменше на ніч, а то – і до тижня часу. 

Коли нарешті перетнули всі ворожі блокпости, нас зустріли наші військові. Це була неймовірно емоційна мить, навіть чоловікам було важко стримати сльози. У цей момент, після трьох місяців життя в окупації поблизу лінії фронту, постійних обстрілів і жахливого шляху на вільну територію, я нарешті відчув спокій та безпеку. Хоча Запоріжжя було абсолютно прифронтове місто, де дух війни витає в повітрі, в очах перехожих, у жахливих картинках барикад на фоні звучання тривожних сирен».

Переночувавши в Запоріжжі, Віктор уже зранку рушив потягом до Львова. 

«У Львові, завдяки ГАРу, надали прихисток у прекрасному місці «Домі самостійного життя», де з великою турботою мене зустріла власниця Людмила Аннич. У Львові я перебував десять днів в очікуванні подальшого шляху до Польщі. Відпочив і навіть трохи прогулявся містом. Усе, що мені довелось спостерігати, було на контрасті минулих трьох місяців мого життя. Це було дуже дивно, бо у Львові все працювало: крамниці, кав’ярні, лунала музика. Розумію, що життя продовжується, і я в жодному разі не хочу, щоб захід України відчув увесь жах війни, але буду відвертим – для мене це було занадто дивним, коли за декілька сотень кілометрів іде жорстока війна, а тут звідусіль лунає музика. Хоча я був приємно вражений гостинністю та ввічливістю місцевих, попри  мою російську мову».

Далі шлях Віктора продовжився до прихистку в Польщі, який влаштували Німецька організація в партнерстві зі Швейцарською організацією травм спинного мозку в рамках проєкту «Безпечний Будинок».

«У Польщу мене доставили транспортом ГАРу. За кермом — прекрасна дівчина Леся. «Безпечний Будинок» був дійсно «райським» місцем після всього пережитого. Тут зустрів турботливий персонал зі Швейцарії та Німеччини, вони влаштували максимальний комфорт для транзитного перебування, і навіть незнання мови не завадило нашому гарному спілкуванню. 

Далі я отримав прихисток у Німеччині, у невеликій сільській місцевості Вінцбургу. Так, тут є деякі незручності, віддаленість до міста та інфраструктури, але все компенсує ліс та природа, яка оточує цю місцевість. Я намагаюсь мислити позитивно й знаходжу прекрасне в усьому. Навіть той важкий шлях, який довелось пройти, подарував мені прекрасні знайомства, людей, які зустрічались і допомагали в дорозі. 

Я вірю в нашу перемогу, знаю точно: усе, що довелось пережити нашим людям, тільки підсилить наш дух і назавжди змінить наші цінності. Я планую максимально інтегруватись і будувати своє життя тут, із мріями, що колись в Україні буде такий же рівень доступності та можливостей для активного та повноцінного життя людей з інвалідністю. Я руйную свої бар’єри в голові та вірю, що все залежить від кожної людини. Що ми транслюємо у світ, те й отримуємо».

Цей матеріал був підготовлений за фінансової підтримки СВМ та Європейського форуму інвалідності в рамках проєкту Ліги сильних. Погляди, висловлені у цьому матеріалі, належать Групі активної реабілітації, і тому жодним чином не відображають офіційну думку фінансового партнера та Європейського форуму інвалідності.