#Приїхавши додому пiсля табору, я сказала собі: «Настя, дій!»
Ми дійсно за десять днів стали однією сім’єю! Їдучи з табору, я плакала, бо відчувала, що прожила на ТАРі окреме життя.
АНАСТАСІЯ КУРГАНСЬКА, м. КЕРЧ
У 2010 році, коли я була студенткою 3 курсу факультету «Здоров’я людини», мені випала можливість (обирали серед безлічі моїх однокурсників, що також хотіли поїхати!) пройти практику в таборі активної реабілітації (ТАР) в якості волонтера. Я в команді з іншими хлопцями i дiвчатами працювала з вiзочниками, які за різних умов, у різних ситуаціях, у різних містах і сім’ях, маючи різні думки і світогляд, на жаль, отримали шийні травми хребта. Це дуже серйозна травма. І яким же було моє здивування: ці самі «шийники» (як називають вони один одного), люди з обмеженими можливостями, вчаться жити по-новому, вчаться бути щасливими!
І так! Ми дійсно за десять днів стали однією сім’єю! Їдучи з табору, я плакала, бо відчувала, що прожила на ТАРі окреме життя. Після приїзду, переглядаючи фотографії, я так і назвала цей альбом – «Маленьке життя» …
Зізнаюся, що мені було несолодко допомагати дорослим людям вчитися жити наново: прокидатися, одягатися, їсти, займатися спортом, спілкуватися, захоплюватися кожною хвилиною, гуляти, сміятися, засипати … І нехай багато хто з учасників, з якими я спілкувалася у таборі, не зможуть більше ходити, але це не означає, що вони не зможуть бути по-справжньому щасливими, жити «по повній», покращувати якість свого життя та життя оточуючих, позитивно мислити.
Тоді я зробила суттєвий висновок: за життя треба боротися! вірити в себе! не зупинятися на досягнутому! ставити грандіозні цілі і досягати їх! Зіткнувшись з різними iсторiями життя людей на візках, я усвідомила, що моє студентське життя – це купа можливостей, перспектив. Приїхавши додому, я сказала собі: «Настя, дій!»
Усім колишнім і майбутнім учасникам та інструкторам таборів активної реабілітації я щиро бажаю щастя і здоров’я.