«Найскладніше – психологічно сприйняти себе і нове життя», – Ольга, про життя з інвалідністю та як з цим впоратись

Життєдіяльність людини може бути порушена внаслідок вроджених патологій або набутої травми. Кожен із нас зіштовхується із певними складнощами у житті, але кожен сам вирішує – приймати виклик чи «опускати руки».

Ольга Мойсеєнко стала учасницею «Групи активної реабілітації» внаслідок інсульту спинного мозку у березні 2018 року. Це ще одна історія, яка демонструє, що відчай та депресія – речі, які можна подолати, і що мати близьких, які підтримують тебе, коли ти не повністю усвідомлюєш, що із тобою трапилось, – безцінно.

Школа активної реабілітації для жінок з інвалідністю «Я зможу!» розроблена Уляною Пчолкіною, лідером ГО «Група активної реабілітації», телеведучою, активісткою, чемпіонкою світу з карате серед жінок на візках, під час участі у проекті «Натхнення. Можливості. Успіх!», що реалізується Фондом Олени Пінчук за підтримки Фундації Кока-Кола. Головна мета школи – це допомогти жінкам з травмами спинного мозку або схожими за наслідками захворюваннями усвідомити, що вони здатні подолати ті складнощі, з якими зіштовхнулися внаслідок набутої травми або вроджених порушень.

Олю, як Ви дізнались про табір активної реабілітації?

Про табір дізналась від фізичного терапевта. Коли ти вперше зіштовхуєшся з травмою, ти не володієш інформацією. До того ж, немає особливого бажання виходити, спілкуватися, ти ховаєшся у своїй мушлі. Після лікарні звертаєшся до спеціалістів, до соціальних служб, а вони ставлять питання: «Що вам потрібно?». А я не знаю, що мені потрібно, я вперше опинилася у такій ситуації. Необхідний час для адаптації, усвідомлення себе та нового життя. Зі мною якось трапився кумедний випадок.

Ми з чоловіком стояли на вулиці у черзі за кавою, я відійшла трохи далі, щоб не заважати своїм візком. Був вітер, я накинула каптур собі на голову, повз мене проходив якийсь чоловік і дав мені гроші. Я навіть не одразу зрозуміла, що відбулось. Часто людей з інвалідністю у нас сприймають, як жебраків.

Чим Ви займалися до травми?

Я працювала у салоні краси адміністратором. Лікарі довго мене запитували, чи падала я, чи були травми, чи займалася я професійним спортом. А все сталось дуже просто. Одного ранку прокинулась і не змогла зрозуміти, чому я тягну за собою ногу. Якби не мої рідні, то навіть не знаю, що зі мною було б. Місяць у лікарні я могла ворушити тільки руками, мої близькі постійно доглядали за мною.

Пройшло не так багато часу відтоді, як Ви отримали травму, що Ви можете сказати про свій внутрішній стан сьогодні?

Я не можу сказати, що у мене була важка депресія. Ми постійно зустрічаємось з друзями, відвідуємо кінотеатри, магазини тощо. Складність полягає у самостійному пересуванні без допомоги чоловіка. Тепер завжди перед поїздкою дізнаємось про можливість відвідування вбиральні. Нещодавно тут у таборі була лекція психолога і ми розбирали всі етапи сприйняття себе після травми. Моя адаптація ще триває.

Тому я ще продовжую працювати з фізичним терапевтом, ми робимо певні вправи й постійно щось вигадуємо нове, важко ще сприйняти свій стан і почати жити з ним. Цей табір має для мене велике значення. Після спілкування з тренерами та дівчатами я зрозуміла, що я не одна. Що можна не просто жити з інвалідністю, а можна розвиватись, досягати успіху, насолоджуватись життям.

Іноді, дійсно, здається, що нібито вже все усвідомлено, опрацьовано і я повністю прийняла себе, своє нове життя. Але час від часу все одно з’являються думки «А раптом я піду».

Які взагалі враження від табору? Чи страшно було їхати?

Звичайно, страшно. Тим більше, що я навіть у дитинстві жодного разу не відвідувала табір. Але все одно цікавість була вищою за страх. У мене було бажання познайомитись з людьми, дізнатись свіжу інформацію, опанувати нові навички для незалежного життя. Іноді хочеться самостійно вийти на вулицю подихати свіжим повітрям, побути сам на сам. Дуже добре, що є такі табори. Так, наприклад, саме тут я дізналась про спеціальні вагони на залізниці. Тож, можливо, буду навіть мандрувати.

Що стало найскладнішим для Вас у таборі?

Найскладніше – психологічно сприйняти себе і нове життя. Фізичні навантаження надають силу та приємні відчуття. Я із задоволення долаю свої страхи у керуванні візком. Радію, коли відчуваю біль у м’язах після фізичних навантажень. Але психологічно ще потрібно розкласти все по полицях. Рік – це замало для адаптації.

А як склались стосунки з дівчатами в таборі?

Все добре. Перед початком ми з фізичним терапевтом жартували, що небезпечно їхати у жіночий колектив. Але всі дівчата чуйні, добрі та з почуттям гумору. Я не помітила якихось недомовок. Навпаки, одна одній допомагають.

А що Ви можете сказати про наше суспільство, наскільки складна взаємодія?

Насправді, наше суспільство доволі відкрите і добре налаштоване. Мені завжди всі намагаються допомогти, навіть якось незручно почуваю себе, коли відмовляюсь від допомоги. Єдине, з дітьми завжди виходить смішно. Пам’ятаю, дівчинка років п’ять здивувалась: «Така велика, а її на візку везуть».

Записала історію: Лада Тесфайє