Про адаптацію батьків, труднощі у спілкуванні та прийняття себе на таборі розповідає – Христина Кузьмінова, 25 років.

Моя історія заплутана і я не завжди знаю, як відповідати на запитання щодо травми. Можливо моя травма вроджена й розвилась у підлітковому віці. А може це в наслідок мого стрибка у воду. Конкретного діагнозу немає. Виникла доброякісна пухлина, яка перекрила певну ділянку спинного мозку, яка відповідає за ходьбу. Я не ходжу з 16 років.

Ти пам’ятаєш свій стан в той час, коли вперше опинилася в колясці?

Ти знаєш, я була впевнена, що це тимчасово. Навіть під час операції я всі свої заспокійливі віддала мамі, тому що вона хвилювалась більше за мене. Приблизно чотири роки я вірила, що в наступному році зможу ходити. Зараз я усвідомлюю, що це навпаки була відмова сприйняти ситуацію. Саме через це я не дуже активно займалась реабілітацією, а просто підтримувала фізичний стан.
Після травми я боялась вийти на вулицю, не хотіла, щоб мене бачили мої однокласники. На випускний я з’явилась без коляски, мій тато й мої друзі заносили мене на руках. Навіть в дощ я на вулицю виходила в сонцезахисних окулярах, щоб мене не впізнали. Коли я остаточно усвідомила, що зможу пересуватися тільки за допомогою коляски, тоді мій внутрішній стан почав потроху стабілізуватись. Мені було двадцять років.

Як складались стосунки між батьками й тобою перші чотири роки. Це певна адаптація й для них так само.

Я часто стаю свідком, коли батьки настільки хвилюються за дитину, що не дають змоги робити щось самостійно. Людині вже більш як двадцять років, але вона зовсім не пристосована до життя, хай навіть на колясці. В мене була інша ситуація. Для мене важливо було відчуття підтримки, розуміння. Але у мами було своє життя, яке мало тривати, хоча всі усвідомлювали, що мене не кинуть напризволяще. Я не знала про табори активної реабілітації десь років вісім. Тобто, тільки через вісім років я пересіла на активну коляску, до того користувалась геть незручною, важкою спорудою. З боку мами не було гіперопіки, але й допомоги стати самостійною також не було. Мені дуже допомогли мої друзі з церкви, вони першими стали виводити мене в світ, гуляти, відвідувати кінотеатри й інші заходи.

Як ти вважаєш чим обумовлена така поведінка мами?

Для неї це також був стрес. Вона тривалий період винуватила себе, хоча її провини в цьому немає. Зараз вона набагато легше ставиться до моєї травми. В цьому таборі я вже двічі, але це перший табір саме для дівчат. Для мене оточення, в яке я потрапила, є великою підтримкою. Я навіть відчуваю, що з першого табору я не все отримала, в цей раз більш активно надолужую. Я давно спостерігаю за Уляною, вона й приклад й натхнення. Я щаслива, що в Україні є такий освітній табір. Адже особисто для мене він став переломний момент в житті — відчинив двері в новий світ.

Для мене моя травма досі залишається непростою темою. Тому я від табору очікувала не тільки інформації, фізичних навантажень, здобуття нових навичок, але й моральної підтримки. Всі дівчата проживали схожі процеси, тому я максимально вбираю в себе все, що можливо.

Минуло майже десять років після операції, яке питання залишається найважчим для тебе?

За цей час я зрозуміла, що неважливо який в людини фізичний стан, що зі здоров’ям, головне — особистість. Важливо усвідомити, що ти за людина, навіщо ти прийшов в цей світ і який план для тебе приготував Господь. Наразі я розумію, що мені складно у спілкуванні з людьми. Моя особиста психологічна проблема — я порівнюю себе з іншими. З одного боку, я надихаюсь людьми. З іншого боку, починаю порівнювати себе, засмучуюсь, що я не досягла їхніх успіхів, сварю себе за це.

Звичайно, ми всі бажаємо бути рівними та вільними, але ми повинні прийняти наш стан, усвідомити це й починати насолоджуватись життям. Тоді можна говорити про рівність й свободу. Саме тут і зараз ми маємо радіти життю, бути щасливими, сумувати й долати перешкоди, кохати й втрачати, займатися самореалізацією. Жити.

Ви вже два тижні вдома, розкажіть про ваші відчуття?

Потрапити до табору активної реабілітації було моєю мрією. Після четвертої операції на хребті я дуже ослабла і хотіла повернути свою свободу до активного життя. Коли ми були усі разом, це дуже підтримувало та давало розуміння, що можливо все! Можна сказати, що на таборі я прийняла ще одну частку себе, зрозуміла свою Христину по-іншому і тепер відчуваю, що вона готова до підкорення нових цілей та етапів її життя, де вона не хвора, тому що має інвалідність, а людина, особистість та дівчина. Дівчина, яка не хоче щоб її назвали героєм тільки тому, що в неї «така доля», а просто тому, що хоче жити звичайним життям з її повсякденними справами, радощами та турботами.
На школі АР для дівчат я отримала набагато більше, ніж фізичну підготовку до бар’єрного міста, навичок самообслуговування та багато іншої корисної інформації, — я подолала бар’єри у своїй голові. Вважаю це найголовнішою перемогою, а також, знайшла нові знайомства та кайфанула з усіх заходів, що зробили для нас організаторки.

Дякую за більше, ніж можливість!

Цей період життя буде супроводжувати мене усе життя!