Людмилі 39 років. 2007 року потрапила в ДТП, унаслідок чого зазнала ураження спинного мозку на рівні L3–5 (поперековий відділ). Користується кріслом колісним. До травми працювала медичною сестрою та навчалася в Класичному Приватному Університету за спеціальністю «фізичний терапевт, ерготерапевт».

2015 року, через 8 років після травми, потрапила на табір активної реабілітації (далі — ТАР). Про ТАР дізналася від друзів і спочатку вагалася їхати чи ні.

— Вважала себе самостійною, багато чого вміла і знала, як мені здавалося), — ділиться Людмила про той період. — Потрапивши на табір, зрозуміла, що після травми люди можуть навчатися, працювати, подорожувати — жити активним життям, а не лише бувати в лікарнях і санаторіях. На таборі познайомилася з дисципліною аеробіка, в яку закохалася.

Згодом Людмила була стажеркою кількох таборів, відтак стала інструкторкою з аеробіки, а пізніше — із загальної фізичної підготовки.

Уже участь у першому ТАРі підштовхнула Людмилу до якісних змін у житті:

— Я відновила навчання, бо через травму зробила 12-річну перерву. Почала викладати медицину для підлітків у тому ж навчальному закладі. Придбала власне житло й зробила його доступним і комфортним для себе. Вступила в комітет доступності у своєму місті.

А потім сталося 24 лютого 2022 р. І зупинилося все: громадська діяльність, робота, життя.

Людмила із Запорізької області, її рідне місто — Енергодар. Про власний досвід проживання перших пів року після повномасштабного вторгнення дівчина розповідає зі щемом у голосі:

— Шість місяців окупації. Шість місяців страху. Шість місяців надії, що ось-ось все скінчиться. Відсутність укриття, світла, води, звʼязку. Без засобів гігієни та ліків, необхідних для людини з ураженням спинного мозку. Лише завдяки допомозі, яку передала гуманітарним коридором ГАР (ред. – ГО «Група активної реабілітації), мені вдалося «протягнути».

21 серпня 2022 року Людмила змогла виїхати з окупованої території.

— Ворожі блокпости, військові, зброя та обшуки. Це жахіття тривало 12 годин, поки я приїхала до Запоріжжя, — згадує з болем дівчина. — Мої батьки й досі в окупації. Уже 2 роки!

За дві доби Людмила Пискунова добралася до Львова. Саме там уже перебувала частина лідерів ГАРу. Дівчина почала занурюватися в роботу організації.

— Було складно звикнути до відсутності вибухів, військових та ворожої техніки. Часті повітряні тривоги викликали панічний страх і очікування прильоту. Кожен різкий звук змушував ціпеніти від страху. Та день за днем я почала брати все більше відповідальності за власне життя в тих реаліях, які є на певному етапі. Почала працювати інструкторкою першого контакту в одному в медичних закладів м. Львів — допомагати пацієнтам пристосуватися до нових обставин та адаптуватися в побуті, соціалізуватися та бути незалежними, жити активним життям. За декілька місяців я вже координувала роботу інструкторів у 8 областях України.

На сьогодні Люда мешкає в м. Буча. Виконує обов’язки супервізорки регіональних команд — координує діяльність регіональних команд з першого контакту та слідкує за їхнім розвитком. Бере участь у таборах, воркшопах, медичних семінарах і тренінгах як лекторка та інструкторка з різних дисциплін.

На початку року дівчина здійснила свою давню мрію — отримала посвідчення водія. Навчання відбувалося в рамках проєкту «Автошкола для людей з інвалідністю», який є частиною Національної стратегії безбар’єрного простору України.

Тепер у Людмили найзаповітніше бажання:

— Мрію якнайшвидше повернутися додому, у свій рідний український Енергодар. Долучитися до відновлення та безбар’єрного розвитку свого міста.

Віримо, що Людмилі вдасться втілити свою мрію і вона скоро зможе обійняти своїх близьких у рідному українському Енергодарі.

Щиро вдячні за підтримку діяльності Choose Love