#Мартин Тарас: Найприємніше було розуміти те, що я тут САМ, без батьків і я ЖИВУ!
Всім привіт. Мене звати Коля і я сексоголік. Насправді це жарт і звати мене Тарас я шийник . Мені пощастило потрапити в перший заїзд, коли ТАР з учасниками почали проводити в Карпатах. Моя підготовка в Табір Активної Реабілітації почалась з дзвінка співорганізатора. Пам’ятаю як сьогодні: У вечері в кімнату влітає мама і каже, що зараз подзвонить Пчолкін. Через кілька хвилин він дзвонить, питає чи я ще не ходжу, ну знаєте трапляються чудеса і всьо такоє. Віталік запитав чи я готовий і щоб чекав на офіційне запрошення…
Цієї ночі я не спав. Постійно думав, як я там без родичів виживу. За 9 років моєї травми я майже нікуди не їздив і ніколи не був сам. Цілу ніч докоряв собі, як я взагалі підписався на таку аферу?! ТО ВСЬО ПЧОЛКІН ВИНУВАТИЙ.
Через пару тижнів прийшло по імейлу запрошення. Мама почала бігати збирати всякі документи і помаленьку збирала мені торбу в ТАРтарари. Тиждень перед поїздкою мене щодня – то більше трясло, від хвилювання. Здав аналізи і жартував, що мене там на органи розберуть, хоч самому зовсім смішно не було. Але якщо вже пообіцяв, то треба їхати. Мої привезли мене у Львів на вокзал, де хлопці-волонтери розсадили мене і ще кількох візочників в автобусі по містах. Дозволили попрощатися з родичами і ми рушили в три годинну подорож до Табору Активної Реабілітації. Приїхали ми якраз на вечерю, потім зібрали нас на другому поверсі в залі і там я абалдєл. В житті не бачив стільки візочників. Ми всі перезнайомились, були з різними травмами, з різними захворюваннями і з одною метою – змінити своє життя!
Ранок наступного дня. Відкрив очі. Оглянув себе, свіжих шрамів нема, значить печінки не вирізали. Після сніданку першим заняттям для моєї групи була техніка їзди. Тут я зрозумів, що мої пересування вдома їздою важко було назвати – нас вчили як долати перешкоди, показали кілька способів, як ставати на баланс, як виїхати на сходи, як по них спуститись. Навчили, як потрібно групуватись при падінні, як видряпатись на візок, якщо ти з нього висипався. Від їзди, в мене аж шкіра на пальцях потріскалась. Інструктори дали нам купу знань, щоб ми не пускали соплі, коли трапиться перешкода і найголовніше – як правильно пояснювати, коли вам потрібна допомога.
Другим заняттям була фіз-підготовка в спортзалі. Там ми тягали гантелі, хто чувся в силі той жав штангу. Таким хілим як я, показували і допомагали пересідати на кушетку. Інструктор шийник завжди казав, що мені допомагали тільки двома пальчиками. Брали за штани і піднімали, але я бачив, що мої штани були натягнені аж під горло, після допомоги волонтера. Показали, як і які м’язи треба качати вдома, щоб з часом пересісти без допомоги на візок.
Після занять нас чекав обід, як в ресторані. Ми багато працювали, тому і годували нас багато і смачно. Після обіду відбій на годинку півтори. До того хто сам не пересідав, приходили чергові волонтери і допомагали положитись. А після відпочинку було третє заняття, аеробіка. Під музику ми робили вправи, давно я так не сміявся. Вправи були і з палками, і з м’ячами. Після третього заняття в нас був душ і підготовка до вечері. Після вечері були лекції: про наші права, про різні захворювання, про спорт, про все що нас стосується, чи буде стосуватись.
На другий день замість аеробіки було заняття з тенісу настільного . Мені прив’язали ракетку до руки і вчили як подавати. Ви будете сміятись, бо як шийник з непрацюючими кистями рук може грати в теніс. На наступне заняття я вигадав спосіб, як собі підкинути м’ячик для подачі. Так, шийники хитрі люди, вигадливі і скромні. Мені дуже сподобалась гра в теніс настільний.
В ТАРі багато чому нас навчили. І я жодного разу не чув щоб хтось скиглив, всім було важко, але всі знали чому вони тут. Одного разу я висипався в душі. І такий лежу вверх ногами, з верху мене притиснув візок, з голови тече кров, а я думаю: ”Як добре, що я сюди приїхав, буде що вдома згадати». (Клієнт жити буде! – заув. організаторів) 🙂 Але найприємнішою хвилиною було тоді, коли я спускався ліфтом і усвідомив що я САМ. Я ТУТ В КАРПАТАХ САМ, БЕЗ БАТЬКІВ, БЕЗ РІДНИХ І Я ЖИВУ. Ці десять днів були най щасливішими для мене за останні дев’ять років.
Дякую всім інструкторам, які нас вчили. Пробачте за те, що розказував як ви будете горіти в пеклі, ви ж знаєте що це були жарти, шийники без гумору не виживають. Дякую волонтерам, які піклувались про нас, як про рідних. За останні дев’ять років, всі мої друзі не допомагали мені стільки, скільки допоміг один, будь-який волонтер із табору. Ніколи не бачив настільки безкорисних людей. Окремо хочу подякувати Віталіку Пчолкіну, за те, що все таки витягнув мене з дому в цей Табір Активної Реабілітації.
Бонусе фото:
Колектив табору дякує Тарасу за настрій, який він робив протягом всього табору і бажає йому сил та наснаги досягнути поставлених цілей. Тарас – ти молодець!