Приїзд на ТАР був для мене вже величезним подоланням себе: відколи я перестала ходити самостійно (15 років), свого міста я ще не покидала. На вокзалі мене зустрів волонтер, і ми паралімпійським автобусом поїхали до табору. Розселили нас у найдальшому корпусі — «Штормовий»; у кімнаті нас було п’ятеро: дві учасниці, двоє з групи сервісу та інструктор. Пообідавши, усі зібралися в холі на знайомство — кожен представляв себе всій команді. Увечері мені видали візок активного типу, бо приїхала я на кімнатному; через невміння ним керувати я випадково стала на «баланс». Перекинувшись, я вперше побачила, для чого потрібен сервіс…

Відпрацьовуємо падіння на техніці їзди

Наступного дня почалися «будні». Загальний підйом був о 07:00 — під гімн України, що лунав із холу на весь поверх. Виспані й бадьорі, ми вирушали до їдальні. Уперше проїхавши відстань від корпусу до їдальні, я подумала: «Усе, пропало», — адже на візок активного типу я сіла тільки напередодні, і ці приблизно 800 метрів були для мене майже нездоланними. Підзарядившись сніданком, їдемо на дисципліну «Техніка їзди» (це ще плюс 600 метрів). На мою думку — найпотрібніша дисципліна. На ній учать: як самостійно (а хто не може — то з допомогою) долати перешкоди; ставати на баланс; пересідати з візка в авто тощо. На дисципліни ми їздили групами по троє. Усі заняття починалися з розігріву, і тільки після цього — повний уперед. Погода була вже осіння, тож у перерві нас поїли гарячим чаєм із шоколадкою. Наприкінці занять обов’язково була розтяжка — щоб наступного дня ми згадували наших інструкторів з усмішкою («виганяли» молочну кислоту). Далі ми поїхали на настільний теніс. Доволі захоплива гра, добре розвиває координацію рухів і реакцію. Інструкторка розповіла нам історію гри та правила, після чого розігрів — і ми взялися до тренування. Щиро співчуваю волонтерам, які невтомно ганялися за м’ячиками, що падали…

Граємо в бочу

Окреме слово хочу написати про сервіс. Це дуже чуйні, усміхнені молоді люди, готові прийти на допомогу, з безмежним терпінням і добротою.

Після тенісу настав час обіду (+500 метрів). По обіді в нас була тиха година — розвантаження п’ятої точки (+800 метрів). Після «релаксу» на мою групу чекала дисципліна «Загальна фізична підготовка» (+1100 метрів). Після такого «розігріву» нас учили, як правильно займатися спортом, накачуючи ті чи інші групи м’язів, за цікавою технологією — за секундоміром, даючи певний час на навантаження й на відпочинок. Позаймавшись, ми поверталися до корпусу, де був час прийняти душ і відпочити. А до сьомої вирушали на вечерю (+800 метрів). Утомлені, задоволені, але головне — ситі, ми поверталися до корпусу, де щовечора слухали дуже слушні, пізнавальні лекції: право, візок активного типу, контрактури, пролежні… Після лекції можна було трохи поспілкуватися перед сном — відбій о 23:00. У такому незвичному, суперактивному режимі промайнули всі дев’ять днів, кожен зі своїми пригодами й історіями. На день було по три дисципліни, тільки в різному порядку. Ще були басейн і стрільба з лука — усього п’ять дисциплін. На додачу в нас відбулися турніри з бочі та регбі, марафон і організаційно-розважальна гра (щось на кшталт КВК)…

Сьомого дня перебування вранці на плакаті з розкладом замість перших трьох дисциплін ми побачили напис великими літерами — «ГАРМИДЕР». Серед учасників поповзли чутки, що організатори вирішили влаштувати нам «розвантажувальний день»: кожен сам собі. Ха! Не тут-то було! Після сніданку нас поділили на групи й попросили навести лад у кімнаті колег. Коли наша група зайшла до кімнати, у нас відвисла щелепа: по підлозі розлитий кефір, по всьому периметру натягнутий туалетний папір, а все, що можна було перекинути, — перекинуто… Цього разу наша група сервісу нас «підвела»: це була їхня робота. У шоці, зі змішаними емоціями — сміх і подив — ми, як справжні Мийдодіри, закасавши рукави, взялися до справи… «Санітарний день» виявився несподіваним святом для нашої технічної працівниці.

Стрільба з лука

В останній вечір у таборі була дискотека з танцями і врученням заслужених дипломів, а наступного дня всі учасники групами роз’їжджалися автобусами — у саднах, з мозолями, із синцями не лише під очима. Але це той гарт, який має пройти кожен, хто опинився в подібній до нашої ситуації! Я впевнена, що всі учасники їхали додому впевненішими в собі й у своїх силах, із новими надіями — і водночас із сумом, що покидають нових друзів, які встигли стати близькими.

P.S.

Особисто мене ТАР дуже змінив: я стала активнішою, комунікабельнішою, самостійнішою, розкутішою (це відгуки оточення), минули мої комплекси щодо візка. Раджу всім, хто ще вагається, набратися сміливості й пройти цю школу. Переконана, що ваше життя зміниться на краще. Ви побачите, що перед вами відкриються нові можливості й горизонти.

За моїми підрахунками, учасники табору проїжджали за день близько 6–8 кілометрів. У перші дні руки втомлюються неймовірно, але на четвертий день відстані долаються непомітно.

Уперше в таборі АР в Україні провели дисципліну «Гармидер»

Хочу висловити величезну подяку інструкторам, організаторам, сервісу… всім-всім за вашу працю й терпіння!

З величезною вдячністю, одеситка Лена!