#“Коли закінчиться війна, я оце кажу — орки з хати, а ми до хати!”, — історія родини, яку нам вдалось евакуювати.

Найбільше нас лякала тиша, коли бахкало, ставало легше, бо розуміли, що окупанти відбиваються від наших, а значить наші близько і це хоч трохи втішало, — Влад евакуйований.

🇺🇦Знайомтесь — це Влад із Токмака. У 2015 році він отримав травму, з того часу він в у кріслі колісному.

24 лютого, повномасштабне вторгнення застало його з мамою та бабусею в дома.
“Ми не чули вибухів ракет, а за два дні від початку повномасштабного вторгнення, 26 лютого, вже були в окупації: танки під вікнами, спочатку було тихо, а потім почалось”, — каже Влад.

Від того дня пройшло три місяці — весь цей час чоловік, його мама та бабуся провели в окупації. Ні продуктів, ні ліків, ціни космічні. Окупанти стріляли по ночах, Влад каже. що це такий психологічний тиск, мабуть, аби зламати людей.

“Але найбільше нас лякала тиша, коли бахкало, ставало легше, бо розуміли, що окупанти відбиваються від наших, а значить наші близько і це хоч трохи втішало”, — розповідає чоловік.

Були моменти, коли мамі доводилось його стягувати з ліжка на підлогу і тягнути в коридор, бо не знали, що буде, було страшно, не знали чи переживуть цей день-ніч.

Мама каже, що емоційного було дуже важко, вона не виходила майже з дому, було страшно бачити окупантів. Каже, що не зауважувала як виходила на вулицю по ліки чи продукти в жовтій куртці і в синіх джинсах. Розуміла, що це небезпечно, бо на власні очі бачила, як відбирали смартфони за рингтон з українською піснею навіть у беззахисних стареньких бабусь: “Це певно був внутрішній опір проти окупантів”.

Згодом, через маминого знайомого родина дізналась про можливість евакуації, заповнили анкету і вже завдяки допомозі місцевої депутатки їх вивезли швидкою 19 травня.

“Ми проїхали 7 блокпостів окупантів доволі швидко. Їхали мед транспортом, який тоді ще пропускали, але швидка вся була в дірках від попередніх обстрілів і від цього було ще страшніше, бо розуміли що і нас можуть обстріляти. Колони на виїзді тримали спеціально тижнями — це для окупантів був щит, бо наші по людях стріляти не будуть і росіяни цим користувались, по декому стріляли — розважались так російські військові. Звісно, було страшно, відчуття, наче на одному подихові проїхали дорогу, яка тривала вічність”, — розповідає Влад.

Доїхавши до Запоріжжя Влад, його мама та бабуся сіли на потяг до Львова. Не одразу, потяга чекали майже 7 годин.

Ще у 2016 році Влад познайомився у Запоріжжі із одним із лідерів ГАРу — Олександром Бойко, через нього дізнався про ГАР. Тут у Львові ГАРівці і зустріли Влада з рідними.

Далі родину забрали партнери ГАР — AGAPE та відправили до Безпечного Будинку у Польщі, який організували партнери з Німеччини та Швейцарії і вже далі поїхали до Німеччини.
Вже у Німеччині родина трохи видихнула, тут їх огорнули турботою, але до кінця, кажуть, так і не змогли розслабитись, адже в Україні залишились рідні, а дивлячись новини про щоденні обстріли, ракетні удари по українських містах та селах, серце з ними і весь час в тривозі.

“Зараз з нами люди, які нас підтримують і у всьому допомагають, а головне, що над нами нічого не літає і не вибухає. Але коли закінчиться війна, я оце кажу — орки з хати, а ми до хати!”, — ділиться із слізьми в очах мама Влада.

Переможемо, повернемось і відбудуємо Україну! А зараз вдячні кожному і кожній, хто підтримує, дає дім і затишок, усім тим, людям, котрі попри складні життєві обставини і війну не зламались, витримали.

🇬🇧Let us introduce Vlad. He is from Tokmak. In 2015 he was injured, and since then, he’s been in a wheelchair.
On 24th February, when the full-scale invasion started, he was at home with his mother and grandmother. ‘We didn’t hear rocket explosions, but on 26th February, two days since the invasion started, we found ourselves under occupation. There were tanks outside the windows. At first, that was quiet, but later something terrible started.’ – Vlad says.

Three months have passed since then. All that time Vlad, his mother, and grandmother spent under occupation. There was no food, no medicine, and the prices were rocketing. The occupiers were bombing at night, – Vlad shares. Probably, that’s psychological pressure to demoralize people.

‘The most frightening for us was the silence. When we heard the bombing, it was easier, as we understood that the occupiers were fighting off our soldiers. That meant our soldiers were close, and it was reassuring.’ – Vlad says.

There were moments when my mother had to pull him from the bed to the floor and drag him into the corridor because they did not know what would happen. It was scary. They did not know if they would survive this day and night.

Mum says it was emotionally draining, and she hardly left the house. It was scary to see the occupiers. She says she did not notice how she went out to buy medicine or groceries in a yellow jacket and blue jeans. She understood it was dangerous because she saw how they took the smartphones for the ringtone with a Ukrainian song from defenseless old ladies: “It must have been internal resistance against the occupiers.”
Later, mum’s friend told the family that it was possible to evacuate. They filled out a questionnaire, and, thanks to the help of a local deputy, they were taken out by ambulance on May 19th.

“We passed seven checkpoints of the occupiers quite quickly. We were going by ambulance, which was still allowed at that time. But the vehicle was fully covered in holes from the previous shelling. That made it even scarier because we understood that we could also suffer. They intentionall kept the columns at the checkpoints for weeks – this was a shield for the occupiers because our soldiers would not shoot at people. Russians took advantage of this. Sometimes they were shooting to have fun. Of course, it was scary, and it felt as if on a single breath we drove a road that lasted forever,” says Vlad.

Having reached Zaporizhzhia, Vlad, his mother, and grandmother got on the train to Lviv. Not immediately, they waited for the train for almost 7 hours.

In 2016 in Zaporizhzhia Vlad got to know one of the GAR’s leader – Oleksandr Boiko. He told Vlad about the GAR. In Lviv, the GAR’s representatives met Vlad and his family.
Then GAR — AGAPE partners took care of the family and sent them to the Safe House in Poland, organized by partners from Germany and Switzerland. Then the family went to Germany.
In Germany, they breathed a sigh of relief. Being surrounded by care, they cannot relax completely. Their relatives have stayed in Ukraine. While watching the news about the constant bombardments and rocket attacks on Ukrainian cities and villages, their heart stays with their relatives, and the whole time feeling of anxiety doesn’t leave Vlad’s family.

‘Now we are surrounded by people who support and help us in every need. And the most important – nothing flies and bombs above our heads. But when the war is over, I will say: ‘When the orks run away, we come back home again!’ – Vlad’s mother shares with tears in her eyes.

We will win, return and rebuild Ukraine! Now we are grateful to everyone who supports us, gives us a home and comfort, and to all people who did not give up, despite the difficult life circumstances and the war.
____________________________

Цей матеріал був підготовлений за фінансової підтримки СВМ та Європейського форуму інвалідності в рамках проєкту Ліга сильних. Погляди, висловлені у цьому матеріалі, належать Групі активної реабілітації, і тому жодним чином не відображають офіційну думку фінансового партнера та Європейського форуму інвалідності.