За освітою інженер з безпеки дорожнього руху, він будував плани, які в одну мить змінила війна, а згодом — фатальний нещасний випадок на фронті під час будівництва фортифікацій.

Стіна несприйняття

Травма шийного відділу хребта (рівень С5-С6) стала викликом, до якого неможливо підготуватися.

Перші пів року Валентин перебував у стані глибокого заперечення.

«Перші дні я не приймав свою травму. Хоча мені одразу сказали, що я не буду ходити, я в це не вірив. Думав, може, у мене якийсь забій, я відновлюсь і все буде добре. Перші пів року я взагалі не сприймав себе і те, що я в кріслі. Навіть не хотів про це чути», — згадує Валентин.

Головною опорою стала сім’я. Дружина та діти стали тими сенсами, заради яких чоловік почав виснажливу роботу над собою.

Роль ГАР та філософія «рівний рівному»

Переломним моментом стало знайомство з представниками Групи активної реабілітації (ГАР) у львівській клініці.

Перша реакція на людей на кріслах колісних (КК) була болісною — Валентин бачив у них своє майбутнє, яке ще не був готовий прийняти. Проте саме досвід наставників допоміг йому «прийти до тями».

Фахівці ГАР — Олександр Бойко, Віра Калитовська, Василь Негура, Василь Махник, Віталій Пчолкін — стали для нього не просто інструкторами, а провідниками у світ автономності.

Вони навчали всього: від техніки керування кріслом до менеджменту кишківника та облаштування доступного побуту.

Олександр Бойко, інструктор та наставник Валентина, згадує цей період як приклад ідеальної співпраці: «Валентин був саме з тих пацієнтів, які хочуть чути і чують інструктора, а потім роблять і бачать зміни. Ми працювали по 4–5 годин на тиждень. Він завжди йшов назустріч, ставив купу питань, обговорював стратегію з ерготерапевтом. Я дуже радий, що він врахував усі поради щодо активного крісла та протипролежневої подушки — це основа його мобільності сьогодні».

Нові виклики та рекорди

Сьогодні Валентин — досвідчений користувач активного крісла колісного. Він не просто адаптувався, а почав випробовувати межі можливого:

• творчість – танцював на кріслі та почав малювати картини за допомогою крісла колісного;
• визнання – встановив рекорд України як перший, хто створює полотна у такий спосіб;
• мобільність – повернув навички водіння, обладнавши власне авто ручним керуванням.

«Вдома сидіти не люблю. Завжди хочеться кудись поїхати, взяти участь у чомусь новому, прийняти виклики. Своє майбутнє я бачу з новими технологіями. Хочу більше контролювати своє тіло і стати ще більш самостійним», — ділиться Валентин.

Відповідальність перед громадою

Зараз Валентин Олексієнко обіймає посаду начальника ветеранської політики у місті Буча.

Це логічне продовження його шляху: людина, яка пройшла через систему реабілітації та на власному досвіді знає потреби ветеранів, тепер допомагає іншим знаходити свій шлях у цивільному житті.

Проблему архітектурних бар’єрів Валентин відчув на собі дуже гостро. Оскільки в його старому під’їзді технічно неможливо було облаштувати належну доступність, міська влада спільно із забудовником вирішили подарувати родині квартиру в новобудові.

Це дало змогу Валентинові жити в безбар’єрному просторі та продовжувати свою діяльність.

Наставник Олександр Бойко резюмує: «Він молодець: потрапив у Книгу рекордів, працевлаштувався, переоблаштовує житло. Я був би радий, якби він колись став частиною нашої організації (ГАР)».

Історія Валентина не про обмеження, а про трансформацію. Це доказ того, що професійна підтримка «рівний рівному» та незламна воля здатні перетворити травму на фундамент для нової, суспільно важливої місії.

Щиро дякуємо благодійній організації Choose Love та всім доброчинцям за підтримку в реалізації програми Перший контакт в Україні.