#“Хочу повернення! Бажаю, щоб наша Україна — схід і захід — збереглися. Ми все відбудуємо”, — Максим Галімон

Продовжуємо ділитись із вами історіями героїв, котрі попри особисті важкі життєві обставини в умовах війни не опускають рук, і не кидають мрій.

Максим Галімон, 40 років. Батько-одинак — виховує сина. Проживає неподалік Херсону, поблизу славнозвісної Чорнобаївки.

2008 року він з друзями їхали на відпочинок і потрапили в ДТП. Максим отримав травму грудного відділу. 2013 року потрапив до табору активної реабілітації. Атмосфера ГАРу, його лідери надихнули хлопця — Максим наприкінці заходу заповнив анкету, щоб далі працювати в команді. 2016 року пройшов стажування та став інструктором із їзди на колясці під час одного з таборів активної реабілітації. До повномасштабної війни Максим працював диспетчером. Коригував приміські рейси автобусів.

Зловісне 24 лютого почалася із дзвінка подруги з Нової Каховки, яка зателефонувала в цей день о 5 ранку й повідомила про вибух. “Не звернув увагу. Через 15 хвилин уже в нас. О 6 ранку у військову частину в Чорнобаївку прилетіли ракети. Ми швидко спохватились. Зібрали документи. Евакуювалися до сестри. У приватний сектор. Тому, що я живу на 5 поверсі 5-поверхового будинку, який проглядається із Чорнобаївки. Було дуже страшно. І син мені одразу того ж дня сказав, щоб ми виїжджали. Я казав: давай почекаємо… І ми десь 47 днів пробули в усіх цих жахах.

Бомбили Чорнобаївку. Потім у наше селище Степанівка, що на краю Херсона біля Чорнобаївки, прилетіла касетна бомба… Залишки касетних бомб падали біля наших будинків. Пошкодило будівлі, вікна, огорожі. Потім стало ще страшніше. А ми ще залишалися. Десь через днів п’ятнадцять син уже почав дуже наполягати. І я подумав: син у мене дуже молодий, йому 15 років, я його сам виховую, потрібно їхати й десь шукати прихисток”.

Як виїжджали?

Виїзд із Херсону видався Максимові довготривалим і дуже небезпечним. Коридору зі спеціальним супроводом не було. “Це був маршрут, прокладений людьми. І така колона, будь-яке авто, що виїжджало з міста, у будь-яку хвилину могли обстріляти російські військові. Та ми ризикнули й почали їхати. У цей день проїжджало десь близько 1200 машин на виїзд із міста. Ми о 6 годині ранку виїхали з Херсона, а о третій годині були вже на нашій неокупованій Україні в м. Баштанка… Стояли довго в чергах. Проходили дев’ять російських блокпостів. Було дуже страшно. І кадирівці там були, але вони, слава Богу, нас пропустили — махнули проїжджати. А от під Снігурівкою на останньому блокпосту дуже шмагали: речі оглядали, телефони дивилися. Світлини типу “Херсон — це Україна”, прапори українські ми наперед повидаляли з наших фейсбуків, інстаграмів, щоб виїхати безпечно”.

Виїхали у відносно безпечне місце. А далі куди? Спочатку Максим планував їхати на Західний реабілітаційно-спортивний центр, що в Яворові на Львівщині. Потім сконтактувався з Тетяною Фоміною, а вона запропонувала їхати у Львів. Мета Максима — знайти прихисток та допомагати в роботі команді ГАРу: “Я — активна людина. Люблю працювати. Хочу бути корисним для людей. Хочу допомагати. Працювати далі з ГАРом”. Максим із сином приїхали у Львів. Поселилися в Джерелі, де пробули 7 днів. Увесь цей час шукали постійне житло. Не знайшли. З’явилася пропозиція їхати в Польщу в м. Хелм.

Попри небажання виїжджати з України чоловік вирішує прямувати далі, за кордон, адже ніби у відносно тихому місті України було неспокійно й тривожно: “У Херсоні ми ніби вже звикли до вибухів. Однак там ми пережили жахливі моменти, бачили, як бомби розривалися, будинки… І ці часті сирени повітряних тривог вже у Львові почали давити. Постійно чекаєш, де воно прилетить. Через це дуже сильно нервувала дитина: “Батьку, треба їхати”. І навіть у Львові не було відчуття безпеки”.

Для Максима найсильнішим поштовхом їхати з рідного дому — рятувати дитину: “Щоб мій син був у безпеці!”

Оскільки з лідерами ГАРу Максим уже працював, має довіру до них та бажання й далі бути одним з учасників великої команди, чоловік дослухався до їхньої пропозиції їхати в Польщу. Разом із сином вирушили в м. Хелм, де на певний час зупинилися в Safe House for Disabled Refugees. У Безпечному будинку для біженців з інвалідністю родину гарно зустріли, приємно здивувало ставлення людей, що приймали: “Доброзичливі, привітні гарні люди. Німці вчать нашу мову! Це вразило. Обіймають. Вразило, що хочуть допомогти іншим людям”… Там хлопцям було затишно, тихо й безпечно.

“Зараз знаходимось в Німеччині м. Ельмсхрон. Нас поселили в домі для людей похилого віку. Є своя кімната, душ та туалет. Усе доступне. Маємо загальну кухню, самі купуємо продукти і готуємо їжу. Зараз займаємося документами. Ходимо із сином у спортивний зал на тренування, іноді гуляємо містом. Скоро будемо відвідувати мовні курси. Наміри одні — швидше повернутися в любу Україну. Але скоріш всього, прийдеться буди тут до весни”.

Цей матеріал був підготовлений за фінансової підтримки СВM та Європейського форуму інвалідності. Погляди, висловлені у цьому матеріалі, належать Групі активної реабілітації, і тому жодним чином не відображають офіційну думку фінансового партнера та Європейського форуму інвалідності.

Ліга сильних

____________________

“I want to return! I wish that our Ukraine – east and west – be safe. We will rebuild everything,” it was with such words of hope and confidence that Maksym Halimon left his parental home and temporarily went abroad to save the life of his only son.

We continue to share with you the stories of heroes who, despite personal difficult life circumstances in war conditions, do not relinquish and do not give up their dreams.

Maksym Halimon, 40 years old. A single father who is raising a son. He lived on the outskirts of Kherson, near the famous Chornobaivka.

In 2008, he went on vacation with his friends and got into an accident. Maksym was injured in the thoracic region. In 2013, he entered an active rehabilitation camp. The atmosphere of the TAR (Ukrainian abbreviation for active rehabilitation camp), its leaders inspired the guy — at the end of the camp activities, Maksym filled out a questionnaire in order to continue working on the team. In 2016, he completed an internship and became a wheelchair instructor during one of the active rehabilitation camps. Before the full-scale war, Maksym worked as a dispatcher. He corrected suburban bus routes.

The ominous February 24 began with a 5 am call from a friend from Nova Kakhovka, who reported an explosion. “I did not notice. At 6 am, rockets flew into the military unit in Chornobaivka. We quickly self-organized, collected documents, evacuated to my sister’s flat in the private sector. I live on the 5th floor of a 5-storey building overlooked from Chornobaivka and it was very scary. And the same day my son asked me to leave. I said, let’s wait … And we spent 47 days in all these horrors. They bombed Chornobaivka. Then a cluster bomb flew into our village of Stepanivka, which is near Chornobaivka … The remains of cluster bombs fell near our house. Damaged buildings, windows, fences. Then it got even scarier. We still stayed. Fifteen days later, the son began to insist very much. And I thought: my son is very young, he is 15 years old, I am raising him myself, I need to go and seek refuge somewhere.”

How did we leave?

The departure from Kherson seemed long-term and very dangerous. There was no corridor with special escort. “It was a route made by locals. And such a convoy, or any car leaving the city, could be fired upon by the Russian military at any moment. But we took a risk and started driving. On this day, about 1,200 cars were passing by on their way out of the city. We left Kherson at 6 o’clock in the morning, and at three o’clock we were already in our unoccupied Ukraine in the city of Bashtanka… We stood in lines for a long time. Nine Russian checkpoints were passed. It was very scary. And the Kadyrov people were there, but, thank God, they let us pass. But near Snigurivka, at the last checkpoint, things were inspected, phones were checked. We removed photos like “Kherson is Ukraine”, Ukrainian flags from our Facebook accounts and Instagram in advance in order to leave safely.”

We were driving to a relatively safe place. And then where? At first, Maksym planned to go to the Western Rehabilitation and Sports Center in Yavoriv in the Lviv region. Then he contacted Tetiana Fomina, and she offered to go to Lviv. Halimon’s goal was to find shelter and help the GAR (active rehabilitation group) team work: “I am an active person. I love to work and I want to be helpful to people. I want to continue working with GAR.” Maksym and his son arrived in Lviv. They settled in Dzherelo, and stayed there for 7 days. All this time they were looking for permanent housing. But the didn’t find anything. There was an offer to go to Polish city of Khelm.

Despite the reluctance to leave Ukraine, the man decided to go further, abroad, because in the relatively quiet city of Lviv it was restless and anxious: “In Kherson, we seem to have become accustomed to explosions. However, we lived through terrible moments there, saw how bombs exploded at home … And these frequent air raid sirens began to crush already in Lviv. We are constantly waiting and wondering where the next shelling will happen. Because of this, my child was very nervous: “Father, we must go.” And even in Lviv there was no feeling of security. For Maksym, the strongest impetus to leave his home is to save the child: “So that my son is safe!”

Since Maksym has already worked with the leaders of HAR, he has trust in them and wishes to continue to be one of the members of the big team. The man listened to their offer to go to Poland. Together with his son, they went to the city of Khelm, where they stayed for a while at the Safe House for Disabled Refugees. The family was warmly welcomed there, and was pleasantly surprised by the attitude of the hosts: “Kind, friendly, nice people. Even Germans are learning our language! It was amazing. They always hugged us and I was impressed that they want to help other people”… The boys felt comfortable, quiet and safe there.

“Now we are in Elmschron, Germany. We were accommodated in a home for the elderly. It has its own room, shower and toilet. Everything is available. We have a common kitchen, we buy the products ourselves and prepare the food. Now we are dealing with documents. We go to the gym with my son for training, sometimes we walk around the city. Soon we will attend language courses. The only intention is to return to our beloved Ukraine as soon as possible. But most likely, we will have to stay here until spring.”