Сучасне українське місто сьогодні — це простір контрастів, де нові стандарти часто впираються у спадок совєцької та досовєцької забудови.
Високі бордюри, круті сходи підземних переходів та вузькі двері публічних приміщень залишаються реальністю, яка щодня обмежує тисячі людей: від батьків із дитячими візочками до ветеранів, що повертаються додому після поранень.
Проте бар’єри — це не вирок архітектури, а лише наслідок застарілих рішень, які вже починають поступатися місцем новій філософії міського планування.
Справжня безбар’єрність — це не благодійність, а інвестиція в комфорт
Справжня безбар’єрність полягає не у встановленні поодиноких пандусів «для галочки», а у створенні безперервної логіки руху. У центрі такої системи стоїть людина, для якої шлях від під’їзду до робочого місця має бути інтуїтивним, рівним і безпечним.
Перехід до «нульового порогу», розширення тротуарів та адаптація громадського транспорту перетворюють місто з набору перешкод на простір рівних можливостей для кожного мешканця.
Історія Юлії Ільницької: життя за межами доступності
2021 року Юлія Ільницька потрапила в ДТП, унаслідок чого зазнала важкої травми хребта та почала користуватися кріслом колісним. Сьогодні вона ділиться власною історією про те, як виглядає місто Кременець її очима.
«Я виходжу з дому рідко. Не тому, що не хочу, а тому, що кожен вихід за межі мого помешкання — це виклик, який доводиться прораховувати наперед».
Місто красиве, але майже повністю недоступне. Пандуси формально існують, але більшість із них радше створюють ілюзію доступності. Вони короткі, круті та вузькі. Заїхати по них самостійно — завдання з розряду неможливих.
Реальність «паперової» доступності
Юлія наводить конкретні приклади з повсякденного життя:
- Ілюзорні пандуси: В центрі міста на одній будівлі є пʼять пандусів, і жоден із них не підходить ні людині на кріслі колісному, ні мамі з дитячим візком.
- Перешкоди на шляху: Навіть якщо супермаркет всередині доступний, добратися до нього по бездоріжжю та високих бордюрах — це величезний виклик.
- Громадський транспорт: У Кременці він зовсім не пристосований для людей з інвалідністю, а спеціалізованого таксі просто не існує.
Соціальні бар’єри та сила людяності
Окрім архітектурних перешкод, Юлія стикається з психологічними викликами. Найважчим виявляються погляди людей та недоречні запитання про причини травми ще до того, як людину запитають її ім’я. Це виснажує емоційно.
Проте дівчина відзначає і світлу сторону: «Допомогу пропонують часто, і це підтримує. Навіть недоступний простір стає трохи комфортнішим, коли в ньому є прийняття, людяність і елементарна повага».
Місто починається з усвідомлення
Історія Юлії — це дзеркало для кожного українського міста. Справжня перемога над бар’єрами відбудеться тоді, коли зручність стане не везінням, а невіддільним правом кожного громадянина.
Ми закликаємо мерів міст та їхні команди працювати над «нульовим рівнем байдужості». Доступне місто починається з розуміння, що в ньому не має бути зачинених дверей для тих, хто хоче просто жити, працювати й бути частиною спільноти.
Публікація підготовлена в межах проєкту «Громадська платформа на підтримку безбар’єрного суспільства в Україні» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції.
