Активна реабілітація прийшла в Україну не як програма й не як організація, а як спосіб, у який кілька людей вирішили жити інакше. Юридична особа з’явилася через шістнадцять років після першого табору — і майже все, що описано нижче, трималося на конкретних людях, які робили це у вільний час і власним коштом.

Сток-Мандевіль: спорт як частина лікування

Друга світова війна поставила сумний рекорд за кількістю поранених. Військова медицина навчилася рятувати тих, хто раніше не виживав, — і в країнах-учасницях з’явилося багато ветеранів із травмами спинного мозку й ампутаціями. Вони були молоді, енергійні й хотіли жити, а не доживати.

Людвіг Гуттман народився 1899 року і був одним із найкращих нейрохірургів Німеччини. 1933 року, коли для єврейського населення настали інші часи, він емігрував із Бреслау до Великої Британії й отримав місце на кафедрі нейрохірургії Оксфордського університету.

1944 року британський уряд запропонував Гуттману створити центр для військових із травмами спинного мозку на базі шпиталю Сток-Мандевіль. Центр на 60 ліжок відкрили того ж року; до 1966-го їх стало 190. Саме там спорт уперше став обов’язковою частиною лікування, а не розвагою після нього. Принцип Гуттмана звучав так: важливо не те, що втрачено, важливо те, що лишилось.

18 липня 1948 року, у день відкриття Олімпіади в Лондоні, Гуттман провів перші показові змагання зі стрільби з лука для 16 ветеранів — чоловіків і жінок. Їх назвали «Іграми інвалідного крісла», згодом — Сток-Мандевільськими іграми. 1950 року в них брали участь уже 60 британських ветеранів, від 1952-го ігри стали міжнародними (долучилися Нідерланди), а 1954-го — уже 14 країн, серед них Швеція. Термін «паралімпійський» увійшов у вжиток лише 1964 року: латинський префікс para означає «приєднаний», тобто ігри, що йдуть поруч з Олімпійськими.

Швеція: легке крісло колісне і принцип «навчився сам — навчи іншого»

Шведський учитель фізкультури Карстен Інде (Karsten Inde) навчав плавати незрячих людей. 1976 року він потрапив на Спеціальні Олімпійські ігри в Торонто — і саме з його знайомства зі спортсменами Грегором Бондерудом, Ліром Хедманом і Гуннаром Орліндом почалася діяльність групи ентузіастів, з якої виросла активна реабілітація.

Того ж 1976 року на Паралімпійських іграх у Канаді шведські спортсмени з ураженням спинного мозку побачили, що американці значно самостійніші за них — і все завдяки спеціальним тренуванням. Удома вони захотіли проводити такі самі.

Тоді ж, 1976-го, травму хребта отримав 22-річний мотогонщик Ялле Юнгнелл (Jalle Jungnell). Наявні важкі й малорухливі крісла колісні його категорично не влаштовували: 1979 року він створив молодіжне крісло JPS — прообраз сучасних крісел активного типу. 1983-го у продаж вийшли перші крісла SPINNER, а 1989 року з’явилася компанія Panthera, конструкторський відділ якої Юнгнелл очолює й досі.

Перші два табори відбулися в березні й серпні 1978 року в Хассельуденні. «Насправді ніякого продуманого плану й вагомих аргументів не було, але навіть так табори були фантастичні в усіх сенсах», — згадував Карстен Інде.

Саме там запрацювало головне правило: людина в кріслі колісному вчить людину в кріслі колісному — навчився сам, навчи іншого. На першому таборі не було жодного помічника без інвалідності. І там же стало зрозуміло, що без групи сервісу — волонтерів, які страхують і допомагають, — далі не обійтися; на наступний табір їх уже запросили.

Навесні 1979-го знайомий Карстена, тренер із плавання Рольф Ског (Rolf Skog), став директором басейну при школі в Боксгольмі. Там було все потрібне: басейн, спортивна зала, бігові доріжки, житло й харчування. Ског домовився зі школою й комуною про проживання, військові купили двоярусні ліжка. Карстен приїхав на білому вживаному Volvo Amazon, у причепі якого було все обладнання з перших двох таборів.

На перший боксгольмський табір з’їхалися учасники й керівники попередніх, і там уперше провели дводенну міні-Олімпіаду за участю шведської спортивної еліти — легкоатлетів, плавців, лучників. Методика боксгольмських таборів пішла в реабілітацію людей із травмою спинного мозку, а самі активісти оформилися в організацію Rekryteringsgruppen (RG), яка почала проводити табори різних форматів — дитячі, жіночі, змішані.

Польща: 1988

До Польщі ідея дійшла у 1980-х, і там суспільство було радше опозиційним до людей з інвалідністю. За сприяння медсестри Катажини Трок кількох польських учасників запросили на шведський табір.

У серпні 1988 року відбувся перший польський табір — для інструкторів: 12 шведських і 18 польських інструкторів та 30 учасників, які прагнули стати інструкторами. Того ж року постала Фундація активної реабілітації (FAR) з центром у Варшаві — сьогодні вона має мережу крайових організацій і найбільший банк даних про людей зі спінальною травмою в Польщі.

1991: перший табір у Саках

Перебудова відкрила кордони, і 1989 року Петер Андерсен із друзями приїхав до Москви. Шведи були вражені, що на вулицях немає людей у кріслах колісних; їм пояснили, що охорона праці на висоті, тож травматизму й інвалідності майже немає.

Утім, у сауні готелю «Космос» — збудованого до Олімпіади-80 і архітектурно доступного — вони побачили двох чоловіків у кріслах колісних. Це були Дмитро Синяков і Євген Михайленко. Обмінялися телефонами, і шведи запросили їх та ще трьох активних людей на табір у Боксгольмі, який відбувся 1990 року. Далі виникла пропозиція знайти місце для табору вже тут — з умовою, що запросять представників різних республік.

З 28 березня до 10 квітня 1991 року в Саках, на території санаторію імені Бурденка, відбувся перший табір активної реабілітації. Від RG приїхала команда з десяти осіб. Учасників було 14 — з України, Росії, Білорусі, Литви, Казахстану, Грузії та Вірменії, — а також одна людина групи сервісу і студентка-соціолог, яка збирала матеріал для роботи. З відпочивальників санаторію добрали ще шістьох, а дружини двох із них пішли в групу сервісу.

Крісел колісних активного типу зі Швеції привезли не на всіх: їх видавали насамперед людям із травмою шийного відділу, жінкам, потім — учасникам з ураженням верхнього грудного відділу. Решта вчилися техніки їзди на «ставровках».

У цьому таборі були Ярослав Грибальський (Україна), Ігор Лаврентьєв (Литва) і Марина Головіна (Росія) — люди, які згодом тісно співпрацювали з RG і стали організаторами таборів у своїх країнах.

З 3 до 14 серпня 1991 року в Москві, в Ізмайлові, пройшов другий табір спільно зі шведами. Грибальський і Лаврентьєв стажувалися з важкої атлетики, Головіна — на старшу групи сервісу. Учасниками з України були Ігор Григор’єв, Світлана Трифонова, Валерій Головін, Олександр Сухан.

1992–2003: український рух

1992 — перший український табір у Винниках на Львівщині. Інструкторами тут і на наступних таборах були представники Швеції, Польщі та України.

1993 — перший табір у Литві, де працювала міжнародна команда; від України — Володимир Азін, Марина Головіна, Галина Тупайло.

1994 — Київ, на базі санаторію для воїнів-афганців. Того ж року групу з одинадцяти активістів запросили до Швеції: там показали всі сфери життя людей із травмою спинного мозку — соціальну, реабілітаційну, спортивні зали, заводи з виробництва крісел колісних активного типу, і навіть тему народження дітей.

1996 — Львів. Того ж року Андрій Вовканич, Валерій Головін і Марина Головіна поїхали на місяць до Швеції: денні табори в Буссоні для дітей і жінок, табір у Боксгольмі, де Валерій Головін працював інструктором із техніки їзди. Там познайомилися з «незвичними» дисциплінами — каное, водні лижі, дайвінг, кінна їзда, баггі, баскетбол, регбі.

Поїздка не минула марно: на полтавському таборі 1996 року крім звичних дисциплін з’явився баскетбол, а щоб швидше перезнайомити учасників — уперше провели Організаційну гру. Це був і перший табір, де вчилися не на шведських кріслах колісних, а на українських, виготовлених на заводі «Артемзварка» на комерційне замовлення (126-та модель).

1996 — в Україні починається випуск перших вітчизняних крісел колісних активного типу. Ініціаторами були колишні учасники таборів і інструктори.

1997 — міжнародний табір-семінар у Винниках, де в групі сервісу вперше працювали студенти — майбутні фізичні терапевти, а також шведи й по двоє представників Білорусі та Росії. У серпні відбувся перший табір у Білорусі, де працювала команда з Польщі, Швеції, Литви та України.

Восени 1997-го на запрошення Rekryteringsgruppen до Швеції поїхала група з України й Білорусі разом із технічними фахівцями київського заводу «Артем». Вони повезли українське крісло колісне 126-ї моделі, щоб отримати висновок спеціалістів RG і Panthera. Делегація побувала на міжнародній виставці реабілітаційної техніки Hjultorget — одній із найбільших у Європі — та в дослідній лабораторії Handikappinstitutet. Неоціненну допомогу групі надали Катажина й Веніамін Трок.

Після поїздки до Швеції Андрій Вовканич, завідувач кафедри у Львівському інституті фізкультури, відкрив дворічне денне навчання фахівців із фізичної реабілітації, а згодом і профільну кафедру.

1998 — Миколаїв, на базі табору «Партизанська іскра»; організатори — Головіни, працювали також лідери зі Швеції, Польщі та Білорусі. Того ж року українські лідери їздили до Вроцлава на десятиріччя FAR.

1999 — Слов’янськ. Уперше всіх учасників забезпечили новими кріслами колісними активного типу, сконструйованими й виготовленими в Києві (201-ша модель).

2000–2002 — міжнародні навчальні семінари для лідерів у Польщі: обмін досвідом і напрацюваннями між країнами.

Загалом від 1992 до 2003 року в Україні відбулося 14 таборів, з них два — навчальні семінари для інструкторів. Табори проводили громадські організації, які самі шукали кошти: спонсорські, міські бюджети, гроші з-за кордону. Майже на всіх, крім Полтави-96 і Слов’янська-99, учасникам видавали шведські крісла колісні. Від 2003 року всі табори проходять на українських.

Географія тих років: Львів, Київ, Миколаїв, Полтава, Слов’янськ, Рівне, Євпаторія.

Чому організація з’явилася аж 2008-го

Питання про єдину організацію, яка розвивала б активну реабілітацію за методикою Rekryteringsgruppen, виникало давно. Але за тодішнім законодавством для всеукраїнського статусу потрібні були осередки щонайменше в 14 областях — а лідерів, які знали про активну реабілітацію й хотіли нею займатися, стільки ще не було.

2004–2010: Євпаторія, «Перший контакт» і державне плече

Від 2004 року табори проводять на базі Паралімпійського центру в Євпаторії. Уперше з’являється державне фінансування — від «Інваспорту» та Фонду соціального захисту, на додачу до спонсорських коштів.

У лютому 2004-го в Євпаторії відбувся міжнародний семінар «Перший контакт» за участю Литви, Білорусі, Швеції та України. Саме там уперше пролунала й пропозиція про державну підтримку таборів. У наступні роки семінари з «Першого контакту» та табори з навчання лідерів проводили регулярно.

Важливо розуміти: «Перший контакт» не почався 2023 року. Від того семінару 2004-го й усі наступні роки цю роботу робили ініціативні люди — приходили до лікарень, шукали своїх, розповідали, показували, підтримували. Просто робили це на власному ентузіазмі й без системи: без підготовки, без сталого фінансування, без домовленостей із закладами. Системною й масштабованою вона стала лише з 2023 року.

Від 2008 року паралельно з таборами почали проводити семінари для медичного персоналу — і вони одразу мали успіх.

2008: організація

У травні 2008 року в Україні офіційно зареєстрували Громадську організацію «Всеукраїнське об’єднання осіб з інвалідністю «Група активної реабілітації».

2010 року Тетяна Фоміна створила й реалізувала перший власний проєкт організації — «Від волонтера до професіонала».

2014: втрата бази

Після окупації Криму табори втратили паралімпійську базу в Євпаторії, де їх проводили десять років. Програму відновили в Західному реабілітаційно-спортивному центрі в селі Яворів на Львівщині — і там відпрацювали формат, який працює без басейну й великого спорткомплексу.

2017: шість таборів на рік

У межах міжнародного проєкту TEAM за підтримки USAID, Національної Асамблеї людей з інвалідністю та UCP Wheels for Humanity кількість таборів зросла до шести на рік. З’явилися табори для людей із травмою шийного відділу — найскладнішої категорії, до якої раніше не доходили руки.

2022: війна змінює масштаб

Перші місяці повномасштабного вторгнення — це евакуація підопічних з-під окупації, житло й транспорт для переселенців. Згодом до організації прийшли поранені військові з ураженням спинного мозку, і це змінило і склад учасників, і саму розмову про реабілітацію в країні.

2023: «Перший контакт» стає системою

Робота, яку двадцять років тримали окремі ентузіасти, стала програмою: інструктори з власним досвідом травми працюють у державних лікарнях за домовленістю із закладами, проходять навчання, ведуть облік і приходять до людини в перші тижні після поранення — а не через роки після виписки.

Сьогодні

Табори активної реабілітації, дистанційне консультування, аудити доступності громад, навчання медичного персоналу й робота з державною політикою безбар’єрності. Принцип лишився той самий, що й 1978 року в Боксгольмі: людину вчить той, хто пройшов те саме.

Джерела

Сторінку складено за матеріалами Марини Головіної та архівом сайту. Брошура про історію руху (PDF, 17 сторінок). Окремі сюжети — у розділі Історія.