
Хочу допомагати людям
Чоловік згадує життя до того випадку й одразу після: «До травми я працював на будівництві. У 2007 році познайомився зі своєю дружиною. У нас є син. Дитині було 5 років, коли я отримав травму. Він тоді купався в річці зі мною. Я плив коло сина, і хлопець з берега стрибнув на мене. Зараз син погано пам’ятає ті події. Але з того часу він завжди питав, коли я встану, коли ми кудись підемо, поїдемо. До цього я завжди з ним гуляв ногами, а тоді перестав».
Перші кроки сприйняття травми
Прийняти себе з такою травмою Андрієві було складно. Про перші кроки життя «після» А. Нестерчук розповідає так: «Хотілося встати ходити. Втратили багато ресурсів на реабілітацію різними методами. І в реабілітаційних центрах лежав, і додому приходили реабілітологи. Але в один момент я зрозумів, що не буду ходити. І почав займатися сім’єю, собою. Почав пристосовуватися до життя. Спочатку я ні виходив нікуди, не виїжджав. Оскільки мешкаю в приватному будинку, то прогулювався лиш у дворі. Але цього ж недостатньо! Через 2,5 роки після травми придбав автомобіль з ручним керуванням. Авто придбав, щоб ми могли кудись виїжджати разом, подорожувати. Мама дружини вже давно за кордоном… Моя сім’я їздили туди без мене. А я мріяв поїхати з ними. І тепер уже ми разом почали багато подорожувати: і на море, і в Карпати, і за кордон».
Нелегко було пояснити про наслідки травми п’ятирічному синові. Хлопчик постійно ставив батькові запитання, коли вже той встане на ноги й вони разом кудись підуть. Чоловік із жалем згадує ті моменти. А змінилося все лиш тоді, коли Андрій прийняв факт, що ходити не буде, і почав учитися повноцінно жити в стані з травмою спинного мозку: «Коли я зрозумів, що не ходитиму, став багато часу синові приділяти. Ми разом почали знову кудись їздити, подорожувати. І він усе прийняв. Тепер я для дитини більше, як мама. Він на мене дуже надіється. Ми дружимо. Я багато часу вдома проводжу, а відповідно — із сином. На сьогодні він сприймає мене абсолютно нормально. Приходить за порадами. Усім, що відбувається у нього в житті, син ділиться зі мною».

Переоблаштування власного житла
Коли вперше, десь через пів року після травми, вийшов з хати у двір, Андрій зрозумів, що треба робити це частіше. І хоч надмірна увага сусідів і запитання типу «коли вже встане», «що лікарі говорять?» напружували, а інколи й дратували й засмучували чоловіка, але бажання бути серед людей, жити активно взяли гору. І тоді постала потреба створити довкола себе доступний простір. Про це Андрій розповідає: «Виходу з будинку спочатку не було — мене спускали й підіймали. Потім кинули дві дошки й по них затягували. Бувало, я сам намагався, а дружина мені допомагала. Бувало, і на сідницях сам вилазив на сходах, щоб у хату потрапити… Згодом я облаштував виїзд, зробив пандус. І тепер самостійно виїжджаю і заїжджаю без проблем, безліч раз на день. Десь за 3 км від нашого дому живе моя мама. У неї теж ми зробили пандус».
ГАР у житті Андрія
Про Групу активної реабілітації Андрій дізнався від однієї з наших лідерок Антоніни Цуркан. Вона розповіла про ГАРну команду, нашу діяльність та запропонувала заповнити анкету на участь у ТАР (від ред. — Табір активної реабілітації). Так Андрій потрапив у ТАР і жодного разу не пожалкував про це — навпаки вдячний, що став учасником табору, завдяки якому почав по-іншому сприймати своє життя на кріслі колісному. Ось як він говорить про це: «Я ділився з Антоніною, що багато чим не вмів користуватися, далеко їздити й подібне. А вона запевнила, що мене всього навчать у Таборі активної реабілітації. Так і вмовила. І ми разом з нею заповнили мою анкету. 2018 року потрапив на табір. Так я познайомився з ГАР! Мені дуже сподобалося. Я багато всього навчився. Особливо, опанував багато навичок з техніки їзди на кріслі колісному: різні способи долання бордюрів тощо… Завдяки табору навчився правильно пояснювати людям, як мені допомогти, зокрема з КК. Багато дізнався нового, важливого, корисного: про менеджмент сечового й кишківника, про засоби інконтиненції. До тих пір я користувався різними засобами й постійно мав проблеми зі здоров’ям… На таборі послухав лекції, поговорив навіть з Віталієм Пчолкіним — він багато чого мені порадив. Дуже радий, що потрапив туди!

Наприкінці табору всім учасникам запропонували заповнити анкети. Розповіли про плани на майбутнє й про програму Першого контакту, а саме про роботу інструкторів, які при лікарнях допомагатимуть людям з травмою пристосуватися до життя. Я заповнив цю анкету, щоб стати інструктором 1К. 2020 року мені зателефонували й запросили на навчання на інструктора 1К. Я пройшов онлайн-курс, а далі — тиша. І вже 2022 року запропонували доєднатися до команди в КП “Рівненський обласний госпіталь ветеранів війни” РОР. Мені подобається допомагати людям. І я радо відгукнувся на запрошення лідерки ГАР, адже так більше розкривається можливостей реалізувати себе в цьому — бути корисним для іншої людини».
Так Андрій Нестерчук почав працювати в команді інструкторів за програмою Першого контакту. А навесні 2023 року разом із командою лідерів ГАР поїхав на лідерський табір, який відбувався в Польщі. «Мені там теж дуже сподобалося. Табір подібний, як у нас, але й дечим відрізняється. Там я дізнався ще більше нового для себе, набув нових навичок, оновив свої знання після табору 2018».
Андрій Нестерчук прагне розвиватися разом з Групою активної реабілітації. Старається брати участь у всіх важливих заходах. «У травні команда ГАР організовувала в Тернополі семінар інструкторів Першого контакту. Було декілька команд, я був з Рівненської, разом з Іваном Сіваком. Провели 4 дні насиченого навчання», — ділиться герой розповіді.
Якщо запитати, що є найважчим в роботі інструктора Першого контакту, то Андрій відповідає, що наразі бракує йому ще впевненості в собі. Але це в жодному разі не зупинить його удосконалюватися в цій професії. Мотивацією зростання для Андрія є бажання допомагати людям: «Як я вже казав: хочу допомогти людям, які потрапляють у таку ситуацію, як і я. Пам’ятаю, як мені було важко. І хочу, щоб люди на ранніх етапах після травми не мали тих проблем, які я мав. Це мене мотивує найбільше».

Крісло колісне від ГАР
Сьогодні Андрій вправно переміщається за допомогою крісла колісного Pantera X. Цей технічний засіб йому передали в Групі активної реабілітації від компанії Panthera AB та Permobil за сприяння Jalle Jungnell. А.Нестерчук розповідає, як саме отримав це крісло колісне: «Під час воркшопу ГАР у Клевані з команди ГАР звернули увагу на моє незручне крісло колісне й запропонували мені нове й комфортне. І через кілька місяців я його отримав. За що безмежно вдячний. Завжди згадую, завжди дякую. Нове крісло колісне дуже вплинуло на якість пересування. Старе крісло колісне мені було дуже важко скласти в салон авто, на це я витрачав багато часу. Ще ним усе довкола дряпав. А нова Pantera X, карбонова, дуже легенька (4 кг). За 30–40 секунд складаю її в салон. Тепер мені дуже комфортно. Нове крісло колісне покращило якість мого життя. Це стосується і балансу, і переміщення на ньому».

Улюблені заняття
Пріоритетом у житті для Андрія Нестерчука є його родина. Більшу частину своєї зайнятості він присвячує сім’ї. До повномасштабного вторгнення найчастіше підробляв, доставляючи певні речі, підвозячи людей та інше. Робота була пов’язана з керуванням авто. Хобі Андрія — риболовля. Також чоловік займається пауерліфтингом. А ще має таке захоплення, як готування смачних страв. «Люблю готувати їжу. На кухні в мене вільний доступ, хоч і спеціально не облаштовано. Мені зручно», — розповідає Андрій про одне зі своїх улюблених занять.

Плани на майбутнє
Мрій в Андрія багато й про різне. Ті, що про особисте, чоловік вирішив залишити в таємниці. Про плани, пов’язані з Групою активної реабілітації, поділився? Співпраця з ГАР завжди надихає Андрія Нестерчука. І зараз він прагне удосконалюватись як інструктор Першого контакту. Хоче долучитися до проєкту «Безбар’єрність», щоб навчитися та згодом фахово проводити аудити доступності, консультувати створення інклюзивного простору в Рівненській громаді. Ми віримо, що прагнення особистісного зростання, ентузіазм та свідома громадянська позиція сприятимуть втіленню всіх мрій і сподівань героя цієї історії.
