Група Активної Реабілітації

#4 переїзди: як пережила війну лідерка ГАР Анна Останкова

Це — Анна Останкова, лідерка ГАР. Вона має травму спинного мозку й до війни вела активне життя у Харкові. Приймала участь у ролі інструкторки на таборах активної реабілітації, працювала в  інтернет-магазині, мала хобі: лижні гонки і біатлон. Але її звичне життя різко обірвалося.

«24 лютого я прокинулась о 5:50 через вибухи. Син вибіг з кімнати зі словами: «Мамо, путін оголосив ВІЙНУ». На превеликий жаль, я не підготувала тривожну валізу і це додало мені ще більш хвилювань того ранку. Голова відмовлялася думати, що з собою взяти, що одягнути, а сильні вибухи за вікном не давали можливості зосередитися. Ось так і вийшло, що я забула вдома багато важливих документів. Того ж ранку ми побігли із сином до метро у бомбосховище. Земля тряслась від вибухів, а тряслись від жаху. Було відчуття, що це просто сон… 

Анна з сином

Згодом ми вирішили поїхати з міста, спочатку до Львова, а потім в Польщу. Ще коли їхали в потязі лідерка ГАР Тетяна Фоміна з’єднала мене з представниками Фундаії Активної Реабілітації — Емілією, Люциною та Рафалом, які в подальшому допомогли з житлом у Польщі. До кордону ми дісталися за 4 доби. Заправки були порожні, у магазинах великі черги за їжею. Дві доби ми просто стояли на кордоні й ночували в автобусі. Там були діти і жінки. На жаль, одна жінка з автобусу не витримала переїзду. Так ми побачили першу смерть…

Третій день війни. Черга більше 30 км до кордону з Польщею. Волонтерська допомога ще не була налагоджена, а у нас закінчилась вода і їжа, бо ми не думали, що будемо дві доби стояти на кордоні. У довоєнні часи цей шлях займав всього 2-3 години. Поруч з кордоном ми випадково знайшли поселення, звідки небайдужі люди дали нам попити та підказали, що в селі є магазин. Я купила їжу собі та дітям, з якими їхали в одному автобусі.

Після чотириденних мандрувань до кордону, нас з сином зустріла Люцина, працівниця Фундації Активної Реабілітації (ФАР), з якими ГАР співпрацювали до війни і продовжили після. Ми перепочили пару днів у неї і тримали курс на Люблін.

29 лютого ми прибули в Люблін у первинний пункт прийому українців, де переночували та направилися до Наленчува. Цей пункт був невеликий й не пристосований для людей, які пересуваються на колясках, тому треба було рухатися далі. Польська волонтерка Сильвія відвезла нас до Наленчува, і надалі допомагала вирішувати питання з паливом, одежею, харчуванням. 

У Наленчуві завдяки ФАР на нас чекало адаптоване житло на території готеля «Блаженія». Керівник готелю надав повністю доступний номер. Також там було повноцінне триразове харчування. Такі умови допомогли трошки прийти у себе. Згодом цей номер ми віддали друзям, де також була людина, яка користується коляскою. А  нам допомогли знайти інше місце поляки у санаторії Наленчува. Тут ми почали налагоджувати  роботу у гуманітарному штабі ГАР, допомагати іншим людям з травмою спинного мозку. У штабі я приймаю запити та спілкуюсь з людьми, виявляю їхні потреби та скоординовую на подальшу комунікацію з іншими організаціями, які закривають потреби, які не має можливості закрити ГАР.

Ввечері 8 березня польська волонтерка Сильвія раптово запропонувала поїхати до Німеччини. Рішення треба було приймати негайно, бо машини відправлялися о 5:00 ранку наступного дня. Це рішення далося не просто, але ми таки наважилися вирушити у невідомість. Дорога була важкою, тривала аж 22 години. По приїзду організація Martinsclub Bremen поселила нас у доступну невелику квартиру, де ми прожили два місяці й мали хороші умови для роботи у гуманітарному штабі ГАР. На жаль, мовний бар’єр у Німеччині створював певні перепони у спілкуванні та обмежував можливості у побуті.

Анна з ще одним лідером ГАР Денисом виступають на площі у Бремені із закликом допомоги українцям

Потім ми дізналися, що проживання у Бремені можливе лише до кінця травня. Розпочався новий етап переїзду. Наступний пункт призначення — Велика Британія. Сюди нас запросила одна знайома родина. Нещодавно ми прибули до невеличкого містечка Дарем та намагаємось адаптуватися тут. Дуже люб’язна сім’я, яка окутує нас затишком. 

Але моя душа проситься додому у Харків. Там залишилися рідні, деякі з них перебувають на окупованій  території й намагаються вижити. Я сумую за ними і вірю, що одного дня ми зустрінемось під мирним небом Харкова». 

ENGLISH

This is Anna Ostankova, the leader of the GAR. She has a spinal cord injury. Anna kept an active life in Kharkiv before the war. She took part as an instructor in active rehabilitation camps, worked at an online store, and pursued hobbies: cross-country skiing and biathlon. But her usual life ended suddenly.

«On February 24, I woke up at 5:50 am because of the explosions. My son ran out of the room with the words: «Mom, Putin has declared war». Unfortunately, I did not prepare an alarm suitcase. That fact added more anxiety to me that morning. The head refused to think what to take with me, what to wear. Strong explosions outside did not allow me to concentrate. So it turned out that I forgot a lot of important documents at home. That morning my son and I ran to the subway into the bomb shelter. The earth shook with explosions and cowered in fear. There was a feeling that it was just a dream…

Later we decided to leave the city, first we moved to Lviv and then to Poland. While we were riding in the train, GAR leader Tetyana Fomina connected me with representatives of the Foundation for Active Rehabilitation – Emilіa, Lucyna Przybyło and Rafał Skrzypczyk,, who later helped us with housing in Poland. We reached the border in 4 days. Petrol stations were empty, there were long queues for food in the shops. For two days we just stood at the border and spent the night in the bus. There were children and women. Unfortunately, one woman from the bus could not stand moving. So we saw the first death …

The third day of the war. The queue is more than 30 km to the border with Poland. Volunteer assistance has not yet been established, and we ran out of water and food, because we did not think we would be at the border for two days. In previous times, such a journey took only 2-3 hours. Near the border we accidentally found a village, where kind people gave us a drink and told us that there is a shop in the village. I bought food for myself and the children with whom I rode in the same bus.

After a four-day trip to the border, me and my son were met by Lucina, an employee of the Active Rehabilitation Foundation (FAR), with whom the GAR cooperated before and continued in wartime. We rested  for a couple of days and headed for Lublin.

On February 29, we arrived in Lublin at the primary reception point for Ukrainians, where we spent the night and headed for Nałęczów. That point was small and not suitable for people in wheelchairs, so we had to move on. Polish volunteer Sylwia took us to Nałęczów and continued to help with fuel, clothing and food.

In Nałęczów, thanks to FAR, an adapted housing on the territory of the hotel «Blageniya» was waiting for us. The hotel manager provided us with a fully accessible room. There were also a full three meals per day. Such conditions helped us  to recover a little. Later we gave this number to our friends, as there was also a person who used a wheelchair. And the Poles helped us find another place in the sanatorium of Nałęczów. Here we started working in the humanitarian headquarters of the GAR, helping other people with spinal cord injuries. At headquarters, I accept inquiries and communicate with people, identifying their needs. Also I coordinate further communication with other organizations that cover the needs which GAR is not able to close.

On the evening of March 8, Polish volunteer Sylvia suddenly offered to go to Germany. We had to decide immediately, because the cars left at 5:00 the next morning. That decision was not easy, but we still decided to go into the unknown. The road was difficult and lasted 22 hours. On arrival, Martinsclub Bremen accommodated us in an affordable small apartment, where we lived for two months and had good conditions for work in the humanitarian headquarters of the GAR. Unfortunately, the language barrier in Germany has created certain barriers to communication and limited opportunities in everyday life.

Then we found out  that living in Bremen is possible until the end of May. So a new stage of relocation has begun. The next destination was Great Britain. One family invited us. We recently arrived in the small town of Durham. Now we are trying to adapt here. A very kind family here brings a cozy into our life.

But my soul is asking to go home to Kharkiv. There are relatives left, some of them are in the occupied territories trying to survive. I miss them and believe that one day we will meet up under the peaceful sky of Kharkiv».