Юлія, які були можливості потрапити до реабілітаційних таборів, санаторіїв в 2003 році?

Через рік після травми я потрапила до санаторію. Два роки я їздила на реабілітації з мамою, там я бачила більш менш самостійних людей й дізнавалась від них про життя на колясці. Там я вперше побачила тих, хто вже по десять-п’ятнадцять років пересувався на колясках. Для мене це стало шоком. Я вважала, що з такою інвалідністю стільки взагалі не живуть. Щодо переживань стосовно травми, то згодом від інших я дізналась про певні періоди адаптації. Я цікавлюсь психологією, багато людей ділилися зі мною своїми переживаннями.

Перший зрив — це одразу після травми. Потім нібито людина адаптується, через приблизно три-п’ять років приходить усвідомлення, що все безповоротно й тоді накриває знову. Наступний депресивний етап настає десь років через 15-20. Я 16 років тому отримала травму й можу погодитись з цим описом. В минулому році я потрапила до лікарні й весь рік провела там. Тому в моєму випадку складний емоційний період співпав з важким фізичним станом. Звісно все індивідуально й залежить від обставин, в яких кожен опиняється.
Тому зараз бажаю всім дівчатам у нашому таборі насолоджуватись весною, адже для мене весна 2018 пройшла за вікном лікарні, тому зараз ціную кожен день.

Хто був з вами в період після аварії?

Я жила з мамою й з молодшою сестрою. Сестра була підлітком, взагалі нічого не розуміла в той момент. Для мами все стало шоком, зараз вона навіть багато чого не пам’ятає з тих років. Тому говорити про моральну підтримку не доводилось. Також був важкий фінансовий стан — у нас не було свого житла й після лікарні мене привезли в гуртожиток. Винуватець ДТП нічим не допоміг, навіть судове рішення відбулося без присутності моєї сторони. Я поштою отримала лист – вирок. Винуватець повинен був сплатити мені 30000 грн. матеріальної шкоди й 50000 грн. моральної. Ось так сторонні люди, які жодного разу в житті мене не бачили й не розуміли характер травми, що провели судове засідання й оцінили завдану шкоду. Звісно, навіть це судове рішення не було виконане, я не отримала жодної копійки. Виконавча служба в нашій державі, як і судова система в жахливому стані. На жаль, все це про людське життя.

Навколо мене всі на щось сподівались, але я одразу зрозуміла, що це дуже серйозно. Зараз мені важко щось сказати про свій внутрішній стан. Я вже не пам’ятаю, як це — ходити. В той же час не до кінця усвідомлюю сьогодення. Мені здається, я не там й не тут.

Яка ваша мета зараз?

Гроші заробити. Все впирається в них. Навіть в державних закладах доводиться багато залишати в конвертах. Ми всі знаємо, що жоден лікар не візьметься за операцію просто так. Також, не секрет, що всі засоби, яких потребує дана інвалідність, ми купуємо самостійно. Зручний інвалідний візок маємо придбати також за власні фінанси, а пенсія 1497 грн.

Які є ідеї чи можливості з приводу роботи?

Якийсь час я займалась живописом. В мене навіть були замовлення. Але ми жили втрьох в одній кімнаті, я все-таки маю поважати й своїх рідних, бо, самі розумієте, які запахи від фарби. Тому, поки що я відмовилась від цього заняття, але іноді все одно тягне щось помалювати. Багато часу проводила у пошуку роботи онлайн, періодами працювала. На жаль, в інтернеті дуже багато аферистів, були випадки коли мені не заплатили за виконану роботу або платили менше ніж домовлялися. Зараз я працюю, але ця робота малооплачувана.

Яку б ви дали пораду іншим людям, які опинилися на колясці?

Все робити самостійно. Рано чи пізно, все одно доведеться це робити.

Ви вже два тижні вдома, розкажіть про ваші відчуття?

Проект проведено на гідному рівні, починаючи від організації та закінчуючи меню. Враження позитивні. Приємні нові знайомства. Не можу сказати, що після проекту щось змінилося в моєму житті, може і змінилося, але я поки цього не знаю… Ясно одне — проведений час точно з користю. Це розвиток, спілкування, багато нового.
Мені приємно було бути учасницею всього цього і я вдячна організаторам за вкладену працю й енергію. Бажаю ГАР всіх благ!