Наталія Мітяєва розповідає про свій застійний стан після травми, пошуки себе та відчуття від табору.

Інвалідність отримала десять років тому внаслідок автомобільної аварії (важка політравма й травма спинного мозку).

Чи пам’ятаєш ти свої відчуття, свій стан після аварії?

Я пам’ятаю, що більше непокоїлась про свого сина й маму. Хвилювалась за її тиск й за те, що вона не переживе, якщо зі мною щось станеться. Згодом повірила, що встану на ноги. Почала жити такими думками. Адже лікарі чомусь давали надію, я займалась з реабілітологом саме з цією метою – встати на ноги. Навіть, коли не бачила результатів, все одно шукала приклади, які демонстрували раптове зцілення, коли людина знову починала ходити. Не можу сказати, що в той період переживала депресію. Це скоріше був застій в неприйнятті себе. Я трохи забула про себе, як про жінку.
Приблизно п’ять років я чекала одужання, а потім почала сама себе витягувати з того стану. Шукала активістів на візках, долучалась до їхніх справ. Пішла на курси з англійської мови, потім стала працювати у фонді «АІК» з Юлією Ресенчук.

На твій погляд, чи можна було швидше вийти з того застійного стану чи то був логічний розвиток?

Вважаю, що можна було б швидше почати жити активним життям. Я затрималась через нестачу інформації. Хоча моя реабілітолог намагалась до мене донести, що потрібно щось робити і налаштовуватись на інше життя. Але я її не чула. На той час мало хто займався людьми з інвалідністю на державному рівні. Зараз ситуація змінилась. Найбільший повштох для мене – це моя дитина. Я маю бути гарним прикладом, а не просто хворою мамою, яка вдома сидить й нічого не робить.

Сину було три роки, коли ви потрапили в аварію. Як складались стосунки з ним?

Все добре. Я не психолог й не можу фахово аналізувати нашу ситуацію, але іноді мені здається, що занадто багато уваги було мені, а не йому. Дитина потребувала мене більше, ніж отримувала.

Розкажи про свої враження від табору?

Я була в ГАРі в 2015 році, але мені потрібно трохи більше часу для практичного оволодіння навичками. Тож я з задоволенням приєдналась до дівчат в цьому році. Тут дуже круто працюють фахівці. Вони справжні профі, віддані своїй справі, організовані й тримають нас в належному тонусі.

Деякі дівчата ділилися, що перші три дні були достатньо важкими в фізичному сенсі. Що ти скажеш?

Для мене це лайтовий режим, в 2015 році було набагато складніше.

Ти була в ГАР, десять років живеш з травмою й маєш неабиякий досвід в пересуванні на візку. Що тобі особисто дає цей табір, поділись найцікавішими інсайтами.

Мені є над чим працювати й що вдосконалювати в фізичному плані. Цікаво спілкуватися з психологом. Фотосесія – це неабиякий вихід із зони комфорту. До сьогодні ніколи б собі не влаштувала подібне, не уявляю, щоб я змогла таке вигадати, організувати й реалізувати. Це не моє. До того ж цей табір в колаборації з фондом Олені Пінчук й власно проектом «Я зможу». А я давно стежу, за їхньою діяльністю, мені подобається, як вони працюють, що вони допомагають жінкам знайти себе в цьому житті. Була впевнена, що багато нового, цікавого й корисного почерпну для себе. Так й сталося.

Наталія, ти працюєш судовим експертом в науково-дослідному експертно-криміналістичному центрі МВС України.

Я працювала в цьому центрі до травми, потім дев’ять років не працювала й згодом вирішила поновитися. Пробувала щось робити на фрілансі, але усвідомила, що мені потрібно виходити в люди. Вдома працювати я не можу. До того ж мені подобається те, що я роблю.

Скажи, будь ласка, чого сьогодні тобі не вистачає в особистому житті й в соціальній сфері?

Мені багато чого не вистачає. Мені сорок один і я продовжую шукати себе. Відчуваю, що маю сили й бажання для чогось більшого. Хочу бути корисною. Щодня з великим задоволенням зустрічаюсь з багатьма цікавими й крутими людьми, вчуся в них. Я би порадила всім, хто опинився в подібній ситуації і раптом пересів на візок, якомога швидше починати жити повноцінно. Звичайно, у кожного свій термін адаптації, але не варто затягувати перебування в стані безпорадності та зневіри. Тим більше, що активні люди з інвалідністю роблять все аби проінформувати, навчити новим навичкам, покращити умови життя. В Україні багато проблем, але щодня наша країна комфортнішою, ніж була вчора. А всім радила б дивитися трохи далі себе й поважати інших та інакших людей.

Ви вже два тижні вдома, розкажіть про ваші відчуття?

Про корисність, важливість, значущість школи активної реабілітації, зокрема для жінок, багато говорила: це все дуже круто й необхідно, тому треба продовжувати/розвивати в тому ж дусі. Після повернення зі Школи я не відходжу від захвату тими людьми, які сприяли в організації цього заходу: це й ви, гарівці – круті організатори разом із добре підібраним сервісом, інструкторками, які живуть своєю справою, це й ті, хто допомагав вам: неймовірна Докторка Настя – психологиня, супер-тренерка з фітнесу Емілія, лекторка-інтелектуалка із секс-шопу Саша, стилістка Варвара, візажистка, майстри зачісок, фотографка, журналістка Лада, родина Кириленків…
Знаю, що багатьох не назвала ще, але всі згадані й не згадані люди вражають своєю діяльністю, захоплюють, надихають, змушують ставати й мене подібною до них – бути небайдужою до інших людей, зростати професійно, щоб бути корисною й собі, й іншим людям.