Шлях до незалежності часто починається з однієї зустрічі. Історія Дар’ї Мудрик — це розповідь про те, як дитяча травма не стала перепоною для двох вищих освіт, а натомість перетворилася на місію допомоги іншим.
Сьогодні Дар’я працює інструкторкою Першого контакту й власним прикладом доводить: життя після травми може бути активним, яскравим і самостійним.
Як підтримати людину після травми — історія інструкторки Першого контакту
Дар’я Мудрик родом із села Бохоники, що на Вінниччині.
Її шлях до того, щоб стати інструкторкою Першого контакту, розпочався з великої особистої трагедії. 2005 року, коли Даші було лише три роки, вона з батьками потрапила в автокатастрофу. Дівчинка стала єдиною, хто вижив у тій аварії. Унаслідок ДТП вона зазнала ураження спинного мозку на рівні C7-T4.
Вихованням Даші займалися бабуся з дідусем. У країні, де на той час майже не чули про безбар’єрність, вони робили все можливе, щоб дитина адаптувалася. Проте дівчинка росла в атмосфері надмірної опіки, аж поки 2012 року доля не потрапила до дитячого табору в Євпаторії на базі паралімпійського центру. Саме там відбулося знайомство з Групою активної реабілітації (далі — ГАР).
«Без перебільшень, цей перший контакт з ГАР докорінно змінив моє уявлення про себе та мої справжні можливості. Більше не треба було боятися залишитися вдома одній чи виходити на прогулянки без нагляду», — згадує Дар’я.
Освіта та шлях до професії
Упродовж років Дар’я відточувала навички самостійності. Попри архітектурні бар’єри, вона закінчила сільську школу зі срібною медаллю.
Далі був педагогічний університет (факультет іноземних мов), а згодом — навчання за спеціальністю «Комп’ютерна графіка та дизайн». До кінця 2024 року дівчина вже мала два дипломи, але справжнє покликання знайшло її трохи інакше.
Наприкінці 2023 року Дар’я отримала запрошення на воркшоп для жінок у Києві. Це була її перша довга самостійна подорож.
«То був відвертий стрес та хвилювання. І я ні на крихту не пошкодувала, що наважилася вийти із зони комфорту. Та невелика подорож та отримана інформація знову перевернули все в моїй голові», — ділиться дівчина.
Надихнувшись місією ГАР, Дар’я захотіла стати частиною команди. Після чергового табору влітку 2024 року вона зрозуміла, що її повсякденні навички, доведені до автоматизму, є справжнім скарбом для інших: «Думка про те, що я можу навчати та також змінювати чиїсь життя, буквально надала крила».
Робота інструктором Першого контакту
Невдовзі Дар’ю запросили на стажування до Львова в Лікарню Святого Пантелеймона. Там вона зрозуміла, що робота інструктора Першого контакту — це не просто «уроки» в лікарні.
«Це про значно більше. Комунікація, підтримка, спостережливість, щирість, віра, впевненість… — soft skills, яким ти навчаєшся та постійно прокачуєш».
У жовтні 2024 року, після теоретичного курсу, Дар’я почала працювати зі своїм колегою у Вінниці. Страх перед відповідальністю згодом змінився гордістю за людей, які знаходять сили змінювати своє життя.
Про взаємодію з пацієнтами та страхи
Дар’я зазначає, що найбільший страх людей після травми — це втрата власної ідентичності.
«Здається, що ти втратив себе. Люди переживають горе і часто застрягають на моменті неприйняття. Упевнена, що одним зі способів зрозуміти та прийняти новий стан є саме рольова модель, якою є наші інструктори — люди, які пройшли подібний шлях», — розповідає дівчина.
Бувають випадки, коли пацієнти відмовляються від допомоги, і Дар’я ставиться до цього з повагою, адже чинити добро силоміць неможливо. Найбільша нагорода для неї — бачити «вогник» в очах людей, коли вони вперше самостійно пересідають у крісло чи йдуть у магазин.
Поради близьким та роль ГАР
Найбільшою перешкодою для відновлення незалежності пацієнта Дар’я вважає гіперопіку з боку родичів.
«Намагаючись підтримати і допомогти, рідні «атрофують» всі здобуті навички, тим самим роблячи людину залежною від сторонньої допомоги. А це вже не про незалежне життя».
Сьогодні Дар’я переконана: проєкт Перший контакт та діяльність ГАР — це не лише про фізичну реабілітацію, а про створення спільноти, де кожен може знайти «особливе розуміння».
«Посію трохи фанатизму. Та речі, які ми робимо, — фантастичні. Саме доєднавшись до цієї спільноти, я нарешті відчула, що потреба в особливому розумінні закрилась», — зазначає дівчина.
Публікація підготовлена в межах проєкту «Громадська платформа на підтримку безбар’єрного суспільства в Україні» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції.
